2 розділ 2

- Дівчино? Ви мене чуєте? Викличте швидку!

   - Не потрібно швидку, - мотаю головою, обережно, по черзі відкриваючи обидва ока.

   Мене за стегна обхоплюють сильні руки.

   Кілька разів моргаю, і розумію, що мене міцно тримає той самий чоловік, який щойно пропонував квіти.

   Позашляховик розвернуло.

   З нього виходить величезний бритоголовий амбал явно бандитського вигляду і починає кричати.

   - З глузду з'їхала! Чого під колеса стрибаєш? Хто ти, мати твою, така взагалі? На конкурентів моїх працюєш? Хто тебе найняв, щоб мені стрілку зараз зірвала, а, стерво?

   - Гей. Полегше. Ви, між іншим, дівчину щойно ледь не вбили, - незнайомець окидає мене уважним поглядом і розвертається до амбала.

   - Я? Та вона сама під машину кинулася! Ще й летіла так, ніби боялася запізнитися! Кажи, хто тобі заплатив?

   Він тягне до мене руки, ніби хоче схопити... Не знаю. За горло?

   Боже, ну що за день такий божевільний? Коли я вже нарешті прокинуся?

   - Я з тобою розберуся зараз. Чуєш? Просто так це тобі не обійдеться!

   - Як ви себе почуваєте?

   Незнайомець стає так, щоб бути між мною і цим громилою. Закриває мене собою, продовжуючи міцно тримати.

   - Начебто... Нормально... Більше злякалася, напевно...

   Машина злегка вдарила мені в бік. Він трохи ниє і трохи пульсує. Але в іншому я почуваюся і справді нормально. Наскільки це взагалі можливо. Думаю, там навіть синця не буде.

   - Я сама винна. І... Я піду. Справді. Дякую вам, і...

   - Звичайно, винна! Я душу з тебе зараз, на хрін, витрушу! Ану! Заберися, захисничок чортів! Або я тебе зараз приберу!

   - Ох...

   Амбал замахується своєю величезною ручищею, як кувалдою.

   Та він зараз просто його вб'є!

Але незнайомець швидко розвертається, і я й оком не встигаю моргнути, як амбал виявляється скрученим.

   - Проси вибачення в дівчини. Швидко.

   Командує незнайомець.

   - Тобі що? Теж жити набридло? Та я тебе...

   - Ще одну секунду. Дівчино, дочекайтеся мене. Я зараз повернуся.

      Незнайомець одним ривком заштовхує амбала в машину. Сідає з ним поруч на заднє сидіння.

   Божевільний! У них явно зовсім різні вагові категорії! Та цей головоріз його точно вб'є!

   - То як ви почуваєтеся?

   Він виходить за кілька хвилин і я реально дивуюся, що в нього навіть зачіска не постраждала.

   - Ти це... Вибач, дівчисько. Не догледів, - кидає бритоголовий, уже перебравшись на переднє сидіння і різко б'ючи по газах.

   - Не нудить? Голова не паморочиться? Може, десь болить?

   - Ні, все добре. Правда.

   У мене навіть бік уже не болить.

   - Я більше за вас хвилююся.

   - Не переживайте. За мене так точно. І за цього, - киває головою в бік машини, що вже мчить геть. - Шкоди він вам не заподіє. І його номери я теж запам'ятав. Якщо знадобиться, всю компенсацію виплатить. І моральну шкоду.

   - Нічого не потрібно, - хитаю головою. - Адже він має рацію. Я, виходить, сама під машину кинулася.

   - А ви й справді? Кинулися?

   Чоловік окидає мене уважно примруженим поглядом

   - Ні, що ви. Я б такого ніколи! Випадково так вийшло.

   - Розповісти не хочете? Кажуть, висловишся, і легше стане.

   - Ні, - смикаю головою.

   - Ну гаразд. Давайте я хоч відвезу вас додому. Заодно буду спокійний, що з вами все гаразд.

   Чоловік допомагає мені дійти до його машини.

   Вона теж виявляється дуже дорогою. Вищого класу.

   - Дякую вам. Величезне. Ви мені життя врятували.

   Нарешті видихаю, влаштувавшись на сидінні. Серце перестає стукати, як божевільне.

   - Дурниці, - махає рукою. Куди їдемо?

   - Не дурниця. Адже й справді. Якби ви мене не спіймали, я б... Уже розмазаною під тією машиною була.

   - Тоді ви просто зобов'язані сказати мені, як вас звати.

   - Мар'яна.

   - Красиве ім'я. А я Дем'ян. То куди їдемо, Мар'яно?

   Називаю адресу. Повертаю голову і помічаю той самий величезний букет ромашок на задньому сидінні.

   - Не любите ромашки? Або квіти в принципі?

   - Ні, тільки ромашки. У мене на них алергія.

   - Так? Ну тоді й чорт із ними.

   Дем'ян зупиняється, забирає букет із заднього сидіння і жбурляє його в сміттєвий бак.

   - Так краще?

   - Набагато, - киваю.

   - Ще раз вам величезне спасибі.

   - Бережіть себе, Мар'яна. І будьте акуратніше. Ще побачимося?

   - Не думаю.

   - І все ж таки. Ось моя візитка. Якщо що-небудь знадобиться, можете сміливо телефонувати. Або просто. Каву з кимось захочеться випити.

   Відмовлятися неввічливо. Тим паче, він мені життя врятував. Беру його візитку, ще раз дякую і майже бігом залітаю до квартири.  

  Довго, до скрипу шкіри вмиваюся крижаною водою.

   Почуваюся зовсім спустошеною.

   Вирушаю до спальні. Знесилено падаю на ліжко.

   Але вже за кілька хвилин мене ніби підкидає і я підхоплююся.

   Бо на ній якраз та сама бузкова білизна, про яку говорила Ельвіра. Вони що? Прямо тут? На ній?

   А зрештою, чому я взагалі маю їй вірити?

Витягую з сумочки телефон. Одразу треба було Олегові дзвонити. Розповісти, що Елю хтось скажений покусав, судячи з усього. А я дурниць мало не накоїла. Мене ж на смерть машина могла збити! А якби я втратила нашого малюка?

   Нескінченно слухаю гудки. Олег відповідає тільки коли я набираю втретє.

   - Так, Мар'яна. Щось сталося?

   - Ні, просто хотіла тебе почути. Усе гаразд?

   Хочу запитати "у нас", але це ж просто нерозумно! Як це взагалі прозвучить.

   - Мар'яна. Я ж просив. Не турбуй мене, коли я на переговорах. Я зараз дуже зайнятий. Потім тебе наберу.

   - Звичайно, коханий. Вибач. Я буду чекати.