Зрада. Тепер я не твоя

Розділ 20

Ціна мовчання

Уляна

 

— Не можеш? - мій голос зривається від нестерпної образи.

Ставлю чашку на дошку поручнів, щоб не жбурнути її у воду.

— Три роки, Бересте! Три роки ти не можеш знайти кількох слів, щоб пояснити, чому викинув мене зі свого життя!

Він стояв переді мною, стиснувши щелепи.І я більше не стримувалася. Біль, захований на довгі роки, виривається назовні з такою силою, що в очах темніє.

— Ненавиджу тебе!

Б'ю кулаком йому в груди. Удар виходить твердим, суглоби пальців німіють від зіткнення з міцним тілом, але Арсен навіть не захищається. Стоїть на місці, опустивши руки, приймає кожен мій замах, дозволяючи мені виплеснути всю цю біль.

– Ненавиджу за те, що змусив почуватися непотребом!

Б'ю вдруге, слабше. Сльози застилають очі, стікають гарячими доріжками по щоках.

– Бий, - вимовляє він хрипко, дивлячись мені в обличчя. - Бий, якщо тобі легше.

Третій замах гасне сам по собі. Упираюся кулаком у його куртку, хапаючи ротом  повітря й захлинаючись власним риданням.

– Я ж не просила тебе бути ідеальним, - видихаю крізь плач. - Мені потрібен був ти. Навіть поранений. Навіть злий на весь світ. Чому ти не залишив мені вибору?

Арсен повільно піднімає руки й пригортає мене до себе. Стискає міцно, до болю в ребрах, ховаючи моє мокре обличчя біля своєї шиї. Вдихаю гіркий запах полину й свіжого вітру.

– Пробач мені, моя дівчинко, - шепоче він у моє волосся з сумом. - Пробач. Я думав, що рятую тебе. А вирвав власне серце.

— А я думала, що ти просто перестав мене кохати.

Він відсторонився, щоб подивитися мені в очі.

— Я ніколи не переставав.

Я підняла голову.

— Тоді навіщо ти зустрічався з іншими?

— Намагався жити далі. Переконати себе, що зможу.

— І як,  переконав?

— Якби переконав, ми б зараз тут не стояли.

Я ковтнула нові сльози.

— Знаєш, що найгірше? Я досі пам’ятаю, як ти мене цілував. Як приходив до нас додому, ще коли ми з Глібом постійно сварилися через дурниці. Як сміявся з моїх жартів. Я намагалася все це забути!

Арсен прибрав пасмо волосся з моєї щоки.

— А я пам’ятаю, як ти вперше сама мене поцілувала. І як потім заявила, що більше цього не повториться, бо в мене надто самовдоволений вигляд.

Я мимоволі пирснула крізь сльози.

— Він у тебе й зараз такий.

— Знаю.

Арсен відсувається рівно настільки, щоб зазирнути мені в очі. Його шорстка долоня лягає на мою щоку, витираючи сльози.

– Бо я й зараз тебе кохаю, Улю. Кохав тоді й кохаю тепер. І це єдине, що залишилося незмінним у моєму житті.

Дихання перехоплює. Його погляд опускається на мої губи. Він стоїть так близько, що тепло його тіла накриває цілком. Бажання податися вперед, піднятися  на носочки й торкнутися його губ б'є по нервах з шаленою силою. Забути про все на світі, сховатися в цих обіймах.

Та я упираюся долонями йому в груди й роблю крок назад, розриваючи контакт.

– Не треба, Бересте. Ти зізнався в коханні, але причину свого вчинку знову залишив при собі. Любов без чесності мені не потрібна.

Він повільно опускає руки, завмираючи на дошках причалу. Але нічого не сказав.

— Ось бачиш. Ти знову сам вирішуєш, яку частину правди я можу витримати.

— Уляно, я…

— Ні. Не треба зараз придумувати ще одне красиве пояснення.

Я забрала чашку з поручня.

– Мені вистачило брехні від Савицького, - витираю обличчя рукавом і дивлюся на нього сухо. - Від тебе я півправди не прийму.

Я подивилася на нього й рушила до берега, не озираючись. Він не робить спроби наздогнати.

 

Після обіду ми залишили «Тихий берег».

У машині Арсен не повертався до розмови на причалі. Я дивилася у вікно, поки сосни змінювалися полями, а потім будинками вздовж траси.

На телефоні висіло повідомлення від Кирила, яке я так і не відкрила після ранкової сварки з Арсеном.

Я натиснула на нього. «Улю, вибач за вчорашнє. Твої речі ніхто не чіпає. Приїжджай додому, коли повернешся. Поговоримо спокійно».

Я перечитала повідомлення.

Учора Кирило кричав про зраду сімейних цінностей, а сьогодні вже вибачався. Знала я ці його перепади. Спочатку образити, потім обійняти, поцілувати й переконати, що все не так страшно. Раніше це працювало.

Тепер - ні.

 

Ближче до п’ятої Арсен зупинив автомобіль біля батьківського будинку.

— Коли плануєш забирати речі? - питає він, дивлячись на кермо.

— Ще не вирішила. Мені потрібні документи й деякі речі.

І хоча б половина власного гардероба. Бо я скоро почну прати цю футболку просто на собі.

— Я можу поїхати з тобою. Або відправлю хлопців з «Форпосту», вони винесуть коробки.

Я повернулася до нього.

— Арсене, я прожила з Кирилом рік у шлюбі. Він мене образив, зрадив, але я не очікую, що він накинеться на мене з кулаками. Навіщо мені охорона, щоб забрати власні сукні.

Його пальці сильніше стискають кермо.

— Я говорю про допомогу, а не про охорону.

— Тоді дякую. Але я сама вирішу, коли їхати й що забирати.

Він кивнув.

Після того, що сталося на причалі, звичайне «дякую за відпочинок» звучало б безглуздо. Беру сумку, тягнуся до ручки, але Арсен накриває моє зап'ястя своєю долонею.

— Арсене, я не знаю, що робити з твоїм освідченням.

— Тобі й не потрібно нічого робити зараз.

— Ти говориш, що кохаєш мене. Але при цьому не можеш пояснити, чому сам відмовився від нас.

Його обличчя стало серйозним.

— Я не хочу знову зробити тобі боляче.

— А ти впевнений, що твоє мовчання робить мені менше боляче?

Арсен провів рукою по волоссю.

— Боюся, що після правди ти більше не захочеш мене бачити.

Я застигла з ремінцем сумки в руках. За три роки він уперше сказав це прямо. Не «я хотів тебе захистити». Не «так було краще».




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше