Ціна мовчання
Уляна
— Не можеш? - мій голос зривається від нестерпної образи.
Ставлю чашку на дошку поручнів, щоб не жбурнути її у воду.
— Три роки, Бересте! Три роки ти не можеш знайти кількох слів, щоб пояснити, чому викинув мене зі свого життя!
Він стояв переді мною, стиснувши щелепи.І я більше не стримувалася. Біль, захований на довгі роки, виривається назовні з такою силою, що в очах темніє.
— Ненавиджу тебе!
Б'ю кулаком йому в груди. Удар виходить твердим, суглоби пальців німіють від зіткнення з міцним тілом, але Арсен навіть не захищається. Стоїть на місці, опустивши руки, приймає кожен мій замах, дозволяючи мені виплеснути всю цю біль.
– Ненавиджу за те, що змусив почуватися непотребом!
Б'ю вдруге, слабше. Сльози застилають очі, стікають гарячими доріжками по щоках.
– Бий, - вимовляє він хрипко, дивлячись мені в обличчя. - Бий, якщо тобі легше.
Третій замах гасне сам по собі. Упираюся кулаком у його куртку, хапаючи ротом повітря й захлинаючись власним риданням.
– Я ж не просила тебе бути ідеальним, - видихаю крізь плач. - Мені потрібен був ти. Навіть поранений. Навіть злий на весь світ. Чому ти не залишив мені вибору?
Арсен повільно піднімає руки й пригортає мене до себе. Стискає міцно, до болю в ребрах, ховаючи моє мокре обличчя біля своєї шиї. Вдихаю гіркий запах полину й свіжого вітру.
– Пробач мені, моя дівчинко, - шепоче він у моє волосся з сумом. - Пробач. Я думав, що рятую тебе. А вирвав власне серце.
— А я думала, що ти просто перестав мене кохати.
Він відсторонився, щоб подивитися мені в очі.
— Я ніколи не переставав.
Я підняла голову.
— Тоді навіщо ти зустрічався з іншими?
— Намагався жити далі. Переконати себе, що зможу.
— І як, переконав?
— Якби переконав, ми б зараз тут не стояли.
Я ковтнула нові сльози.
— Знаєш, що найгірше? Я досі пам’ятаю, як ти мене цілував. Як приходив до нас додому, ще коли ми з Глібом постійно сварилися через дурниці. Як сміявся з моїх жартів. Я намагалася все це забути!
Арсен прибрав пасмо волосся з моєї щоки.
— А я пам’ятаю, як ти вперше сама мене поцілувала. І як потім заявила, що більше цього не повториться, бо в мене надто самовдоволений вигляд.
Я мимоволі пирснула крізь сльози.
— Він у тебе й зараз такий.
— Знаю.
Арсен відсувається рівно настільки, щоб зазирнути мені в очі. Його шорстка долоня лягає на мою щоку, витираючи сльози.
– Бо я й зараз тебе кохаю, Улю. Кохав тоді й кохаю тепер. І це єдине, що залишилося незмінним у моєму житті.
Дихання перехоплює. Його погляд опускається на мої губи. Він стоїть так близько, що тепло його тіла накриває цілком. Бажання податися вперед, піднятися на носочки й торкнутися його губ б'є по нервах з шаленою силою. Забути про все на світі, сховатися в цих обіймах.
Та я упираюся долонями йому в груди й роблю крок назад, розриваючи контакт.
– Не треба, Бересте. Ти зізнався в коханні, але причину свого вчинку знову залишив при собі. Любов без чесності мені не потрібна.
Він повільно опускає руки, завмираючи на дошках причалу. Але нічого не сказав.
— Ось бачиш. Ти знову сам вирішуєш, яку частину правди я можу витримати.
— Уляно, я…
— Ні. Не треба зараз придумувати ще одне красиве пояснення.
Я забрала чашку з поручня.
– Мені вистачило брехні від Савицького, - витираю обличчя рукавом і дивлюся на нього сухо. - Від тебе я півправди не прийму.
Я подивилася на нього й рушила до берега, не озираючись. Він не робить спроби наздогнати.
Після обіду ми залишили «Тихий берег».
У машині Арсен не повертався до розмови на причалі. Я дивилася у вікно, поки сосни змінювалися полями, а потім будинками вздовж траси.
На телефоні висіло повідомлення від Кирила, яке я так і не відкрила після ранкової сварки з Арсеном.
Я натиснула на нього. «Улю, вибач за вчорашнє. Твої речі ніхто не чіпає. Приїжджай додому, коли повернешся. Поговоримо спокійно».
Я перечитала повідомлення.
Учора Кирило кричав про зраду сімейних цінностей, а сьогодні вже вибачався. Знала я ці його перепади. Спочатку образити, потім обійняти, поцілувати й переконати, що все не так страшно. Раніше це працювало.
Тепер - ні.
Ближче до п’ятої Арсен зупинив автомобіль біля батьківського будинку.
— Коли плануєш забирати речі? - питає він, дивлячись на кермо.
— Ще не вирішила. Мені потрібні документи й деякі речі.
І хоча б половина власного гардероба. Бо я скоро почну прати цю футболку просто на собі.
— Я можу поїхати з тобою. Або відправлю хлопців з «Форпосту», вони винесуть коробки.
Я повернулася до нього.
— Арсене, я прожила з Кирилом рік у шлюбі. Він мене образив, зрадив, але я не очікую, що він накинеться на мене з кулаками. Навіщо мені охорона, щоб забрати власні сукні.
Його пальці сильніше стискають кермо.
— Я говорю про допомогу, а не про охорону.
— Тоді дякую. Але я сама вирішу, коли їхати й що забирати.
Він кивнув.
Після того, що сталося на причалі, звичайне «дякую за відпочинок» звучало б безглуздо. Беру сумку, тягнуся до ручки, але Арсен накриває моє зап'ястя своєю долонею.
— Арсене, я не знаю, що робити з твоїм освідченням.
— Тобі й не потрібно нічого робити зараз.
— Ти говориш, що кохаєш мене. Але при цьому не можеш пояснити, чому сам відмовився від нас.
Його обличчя стало серйозним.
— Я не хочу знову зробити тобі боляче.
— А ти впевнений, що твоє мовчання робить мені менше боляче?
Арсен провів рукою по волоссю.
— Боюся, що після правди ти більше не захочеш мене бачити.
Я застигла з ремінцем сумки в руках. За три роки він уперше сказав це прямо. Не «я хотів тебе захистити». Не «так було краще».