Червона лінія
Уляна
Я зайшла до вітальні й поклала телефон на кухонний острівець прямо перед Арсеном.
– Кирило знає, де я.
Він стоїть босий біля плити з білою чашкою в руках. Опускає очі на екран, де світиться фотографія дерев'яного в'їзду до комплексу.
– У вас був спільний доступ до геолокації? - питає рівним голосом.
Я завмерла. Згадала, як Кирило колись запропонував ділитися координатами. Для зручності, звісно. Щоб не хвилюватися одне за одного.
От же хитрий жук!
Я відкрила налаштування й вимкнула доступ.
– Родинна турбота закінчилася, - кажу твердо. - Усе. Лавочка закрита. Тепер нехай ворожить на кавовій гущі.
– Якщо хочеш, ми можемо закинути речі в авто і виїхати до міста зараз, - запропонував Арсен рівним тоном.
–Навіть не починай. Ми домовилися їхати після обіду. Якщо я зараз побіжу збирати речі, Савицький вирішить, що може командувати мною навіть через телефон.
Арсен подивився мені просто в очі, повільно кивнув і знову взявся за чашку.
– Добре. Виїдемо о другій, як і планували.
— От і чудово. А тепер я хочу поснідати. Бажано без новин від чоловіка.
– Омлет?
— І каву.
– Тобі без кофеїну.
Я звузила очі.
– Бересте, тільки не починай керувати ще й моїм сніданком.
Він усміхнувся й дістав другу чашку.
О дев'ятій ранку я вийшла на відкриту терасу й набрала Марію. У слухавці гули фени.
– Черненко, ти нарешті вийшла в ефір! - бадьоро вигукнула подруга замість привітання. - Я вже думала, Берест забрав тебе в ліс назавжди.
– Він провів ніч на дивані у вітальні, Машо. Охолонь зі своїми фантазіями.
– На дивані? - Марія замовкла на секунду, а потім пирснула і видала. - З його габаритами й розмахом плечей це підпадає під кримінальну статтю за знущання над меблями.
– Залиш меблі в спокої, - я розсміялася, спираючись на поручні тераси. - Запиши мене на завтра. Волосся, манікюр, догляд. Хочу повернути собі людський вигляд.
— Об одинадцятій чекаю. А що сталося з твоїм виглядом?
— Нічого. Просто я збираюся розлучатися, а не брати участь у конкурсі «Найнещасніша дружина року».
— О, тоді зробимо тебе такою красунею, що Савицький власний язик проковтне!
— Він і без того ним не надто розумно користується.
Марія засміялася, але швидко посерйознішала.
— До речі, ти розібралася з переліком паперів, які Андрій просив підготувати?
– Так, і Кирило прочитав його на домашньому планшеті й учора влаштував дикий скандал. Частина виписок і свідоцтво про шлюб знаходяться у квартирі. Мені доведеться за ними поїхати.
– Таке враження, що Кирило плів навколо тебе липке павутиння, - відрізала подруга жорстко. - Спільні акаунти, контроль, зв'язки з твоїм батьком. Рвати доведеться з м'ясом. Тільки сама туди не ходи, візьми мене або Гліба.
– Дякую. Я вирішу це питання, Машо. До завтра.
— Тільки не ведися на його красиві промови. Він же вміє заговорити тобі зуби.
– Тепер нехай тренується на Діні.
– О! Я б за таке тренування ще й гроші брала!
Ми попрощалися. Я залишила телефон на столику й подивилася на озеро.
Павутиння. Марія мала рацію. Савицький повільно обплутував мене своїм контролем, переконуючи, що це і є справжнє кохання.
Із Кирилом усе поступово ставало зрозумілим. Він хотів повернути дружину, не змінюючи власних правил.
А от Арсен. Чому я досі пам’ятала кожне слово, яке він сказав мені в госпіталі? І чому після стількох років мені все ще хотілося почути від нього зовсім інші слова?
Об одинадцятій я спустилася до причалу. З озера тягнуло холодом. Вітер збивав руде волосся на обличчя, хвилі глухо билися об дерев’яні палі.
Позаду почулися кроки. Арсен зупинився поряд і простягнув термочашку.
– М'ята з ромашкою, гарячий, - стає біля поручнів.
Я взяла чай, обхопила долонями теплий метал.
– Чому ти тоді вигнав мене з палати, Арсене? - питаю прямо, дивлячись на воду.
Він сильніше стиснув поручень.
– Минуло три роки, Уляно.
– Мені байдуже, скільки минуло! Ти сказав, що між нами все скінчено. А коли я приїхала знову, мене навіть на територію госпіталю не пустили. Ти розумієш, що це зі мною зробило. Я хочу знати причину.
Арсен повернувся до мене.
– Я тоді не знав, чи зможу повернутися до нормального життя. Після поранення все змінилося.
– І тому ти вирішив, що я більше не потрібна? - розвертаюся до нього всім тілом, відчуваючи лють у грудях.
– Ти була потрібна мені більше за все. - сказав він глухо.
Я різко поставила чашку на поручень.
— Тоді поясни, як одне поєднується з іншим!
– Я не хотів прив’язувати тебе до людини, яка сама не знала, що її чекає. Тобі було двадцять. Ти хотіла сім’ю, дітей, нормальне життя. Я не мав права забирати в тебе майбутнє.
– А запитати мене ти не спробував?!
Він не відповів.
— Ти хоч уявляєш, скільки разів я прокручувала нашу останню розмову? Думала, що набридла тобі. Що ти зустрів іншу. Що я сказала щось не те!
– Ти ні в чому не була винна.
– То чому ти поводився зі мною як останній виродок?!
Арсен опустив голову. І мене це розлютило ще більше.
— Ти хоч раз подумав, як я почуватимуся після твого рішення? Ні! Берест вирішив — і всі повинні прийняти!
– Я думав, що так буде краще. Для тебе.
— А мені було погано, Арсене! Так погано, що я іноді не могла змусити себе встати з ліжка!
Він різко повернувся.
– Ти думаєш, мені було легко?!
– Судячи з того, як швидко біля тебе почали з’являтися інші жінки, ти непогано впорався!
Його брови зійшлися.
– При чому тут інші жінки?
– А при тому! Щойно ти повернувся до роботи у «Форпості», навколо тебе вже крутилися нові красуні. Я чула про них, бачила вас разом! Ти жив далі, поки я шукала причину в собі!