Перезавантаження
Уляна
У суботу я прокинулася в чудовому настрої. Виспана й спокійна. Схоже, повернення до рідних стін дійсно пішло мені на користь.
Щоправда, учорашній вечір видався щедрим на повідомлення.
Після своєї загадкової пропозиції Берест надіслав ще одне повідомлення. «Завтра о десятій заберу тебе. Візьми спортивний костюм, зручне взуття, купальник і речі на три дні».
З останнім пунктом виникала проблема. Увесь мій гардероб після лікарні вміщався в невелику сумку. А купальника серед цього багатства точно не було. Втім, якщо цей чоловік везе мене на болото, нехай сам і пояснює місцевій фауні, навіщо мені там бікіні. Куплю щось на місці - на планеті Земля ще працюють магазини.
Кирилові я теж написала. Не запитувала дозволу, а поставила перед фактом, що Гліб із Марією заїдуть до нашої квартири й заберуть частину моїх речей. Відповідь прилетіла за дві хвилини. «Якщо тобі щось потрібно, приїжджай додому сама. Спокійно збереш усе, що захочеш».
Я проігнорувала. Цей новий Кирило насторожував. Раніше він неодмінно почав би переконувати, сперечатися або пропонувати власне рішення. А тепер терпляче чекав. І я ніяк не могла зрозуміти, чого саме.
Навіть Оксана встигла нагадати про себе коротким повідомленням: «Улю, ти як? Давно не бачилися, куди пропала?»
Я відписала коротке «Усе добре» й закрила чат. На сьогодні з мене вистачить чужої цікавості. Здається, у моєму житті настав парад ретроградних ідіотів одночасно з парадом планет.
О пів на десяту я застебнула сумку. Лікарка дала добро на спокійні прогулянки, Гліб і Марія знали про поїздку.З алишалося з’ясувати, куди саме мене зібралися везти.
Рівно о десятій біля під'їзду зупинився знайомий чорний автомобіль. Арсен вийшов із машини. Темні джинси, куртка, коротке темне волосся. На лівій щоці виднівся знайомий шрам.
– Доброго ранку, рудоволоса.
– Побачимо, наскільки воно добре, - я зупинилася за крок від капота. - Бересте, куди ми їдемо?
Він забрав імою сумку й кинув її на заднє сидіння.
– За місто.
– Надзвичайно інформативно. Ти в курсі, що вивезення вагітної жінки без її чіткої згоди тягне на серйозну статтю?
– У суді скажеш адвокату, що тебе підкупили чаєм і десертом.
– Гліб уже встиг доповісти про мого адвоката?
– У загальних рисах, - Арсен примружився. - Наступного разу запрошуй нас на спільну нараду. Сідай уже.
У салоні пахло шкірою та свіжою кавою. Для мене він приготував термос із ройбушем, воду й контейнер із сендвічами.
– Снідала? - запитав він, вирулюючи з двору на проспект.
– Збиралася.
– Тобто ні. Тримай.
Я взяла сендвіч.
– Тобі ніколи не спадало на думку працювати слідчим?
– Після знайомства з тобою зрозумів, що нервів не вистачить.
Я засміялася. Усю дорогу ми сперечалися про побутові дрібниці, згадували старі виїзди за місто й слухали музику з флешки, яку він колись зібрав для моїх поїздок.
Поруч із Арсеном завжди було легко. Мені не доводилося добирати слова чи приховувати характер. Він знав, що я можу наговорити дурниць, розсердитися через дрібницю, а за п’ять хвилин сама над собою сміятися. І ніколи не просив стати зручнішою.
Я непомітно задрімала. Прокинулася, коли хтось обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя. Машина стояла. Арсен сидів поруч і спокійно дивився на мене. На мить стерлися ці три роки розлуки. А потім я остаточно прокинулася.
– Приїхали, соню.
За склом шуміли високі сосни, а крізь стовбури виблискувало лісове озеро. На дерев’яній вивісці біля дороги красувалася вивіска «Тихий берег».
– Ого! - я випросталася на сидінні. - Сподіваюся, мою нирку тут не прийматимуть як оплату за проживання?
– Твою нирку залишимо тобі. Цей комплекс - власність моєї родини. Батьки колись викупили всю територію біля води, збудували тут базу відпочинку і лінію котеджів. Я хотів, щоб ти провела тут кілька днів.
Ми проїхали через охоронювані ворота. Далі починалися доглянуті доріжки, окремі котеджі й великий комплекс із рестораном та СПА.
– Ти все це організував для мене?
– А для кого?
– Не знаю. Може, у тебе є підпільний клуб вагітних знайомих, яких ти ховаєш по лісах.
– Мені однієї рудої вистачило на все життя вперед, - хмикнув він і заглушив мотор.
Він вийшов, відчинив мої дверцята й подав руку.
– Я консультувався зі знайомою лікаркою щодо спокійного відновлення. Вона сказала, що свіже повітря, сон і нормальне харчування зараз підуть тобі на користь. Тому й вибрав це місце.
Я дивилася на нього - зібраного, спокійного, який прорахував кожну дрібницю й не просив за це жодної подяки. Я відчула, що зараз заплачу, і сльози таки покотилися по щоках.
– Улю? - Арсен миттєво змінився в обличчі, ступивши впритул. - Що сталося? ТОбі погано?
– Ні! - я сердито шмигнула носом, витираючи щоку кулаком. - Я просто вагітна, Бересте! У мене зараз навіть реклама корму для котів викликає сльози.
Він полегшено видихнув і обережно пригорнув мене до себе. Я притулилася щокою до його плеча. Мені хотілося постояти так довше, та я першою зробила крок назад.
– Усе, вистачить. А то зараз заллю тобі весь одяг.
– Одяг висохне, - відгукнувся він із ледь помітною посмішкою.