Марія приїхала допомогти мені й зібрати невелику сумку з піжамою, капцями та косметичкою. Поки я шукала зарядний пристрій, вона згадала, що в її салон «М’ята» заходила Оксана.
— Уявляєш, раптом почала цікавитися, чому тебе давно не видно. Питала, чи все гаразд, де ти пропадаєш. Лисиця фарбована!
— І що ти сказала?
— Що ти зайнята. Не вистачало ще перед Оксаною звітувати.
Мені одразу пригадалося, як ця жінка любила затримувати руку на Кириловому плечі й сміятися з кожного його жарту. Він дозволяв їй фліртувати. А на мої зауваження відповідав, що я перебільшую. Тепер навіть думати про це не хотілося.
— Нехай шукає собі інші розваги, - пробурмотіла я.
Марія схвально кивнула й застебнула мою сумку.
Тим часом Кирило продовжував писати.
«Улю, я розумію, що ти злишся. І маєш право. Я сам собі не можу пробачити цю дурість. Але ти розумна жінка, майбутня мама. Ми не можемо перекреслити сім’ю через одну помилку. Я дам тобі час. Увечері приїду й заберу додому».
Я вимкнула екран. Кирило навіть не запитав, чого хочу я.
Сергій чекав біля ганку. Батьків водій кивнув, забрав у Марії мою сумку й відчинив задні двері позашляховика. Я саме збиралася сісти в автомобіль, коли на парковку заїхала знайома машина.
Кирило.
Він вискочив із салону з букетом білих троянд. Побачив Сергія, Марію, мою сумку в багажнику - і зупинився.
—Улю? - він підійшов швидким кроком, намагаючись тримати обличчя перед водієм. - Я ж написав, що заберу тебе ввечері. Куди ти зібралася?
– До батькової квартири.
Кирило перевів колючий погляд на Сергія, потім знову на мене.
– Дем'ян знає про цю самодіяльність?
— Батько прислав за мною цю машину, Кириле.
На мить його обличчя змінилося. Мабуть, він очікував зовсім іншого результату після розмови з моїм батьком.
— Уляно, я розумію, що ти ображена. Але нам потрібно поговорити вдома. Спокійно, без сторонніх.
— Я додому й їду, Кириле. Просто більше не до тебе.
Марія зробила крок уперед, готова вчепитися йому в горло, але Кирило раптом повільно опустив букет уздовж стегна. Його очі змінилися. Злість зникла, поступившись місцем втомі і каяттю.
— Ти маєш рацію, - промовив він тихо. - Я повівся як останній ідіот. І вимагати від тебе прощення за дві доби - це егоїзм.
Кирило зробив крок ближче, але не намагався торкнутися.
— Поживи окремо. Заспокойся, видихни. Я не тиснутиму й не приїжджатиму без твого дозволу. Тільки не рубай усе з плеча, поки болить. Я кохаю тебе, Улю. І дитину нашу люблю, хоча вона ще крихітна. Я поверну твою довіру, скільки б часу це не забрало.
У його голосі не було звичної впевненості. Він говорив тихо, дивився на мене з такою ніжністю, що на мить я побачила чоловіка, за якого виходила заміж.
Він обережно поклав квіти на заднє сидіння, сам зачинив дверцята й відступив на крок, даючи машині виїхати.
Я дивилася на нього крізь скло, не знаходячи слів.
—Уляно. - Марія на передньому сидінні повільно повернула до мене приголомшене обличчя. - Це щойно реально був Савицький?
Я промовчала.
Бо всередині все стислося від підозри. Що це було - справжнє каяття мого чоловіка чи Кирило щойно придумав новий спосіб мене повернути?