Зрада. Тепер я не твоя

Розділ 10

Камера

Уляна

Ніч минула важко, заснути вдалося лише під ранок. Розбудив різкий гуркіт медичного візка в коридорі. Близько дев'ятої до палати зайшов Гліб зі своєю дружиною Лією.

Брат міцно обійняв мене, а Лія сіла поруч на край ліжка. Гліб підсунув стілець і влаштувався навпроти. Він кілька секунд вдивлявся в моє обличчя, перш ніж заговорити.

— Розкажи мені, як ти дізналася про Кирила. Від самого початку. Розумію, що тобі неприємно повертатися до цього, але хочу знати, як усе сталося.

Я зітхнула. Повертатися до тієї розмови не хотілося. Але приховувати щось від брата теж не було сенсу.

Я розповіла все без прикрас і зайвих слів. Від випадково незавершеного дзвінка до миті, коли живіт скував різкий біль, ноги підкосилися, а отямилася я вже на лікарняному ліжку під крапельницею.

Коли закінчила, Лія сиділа бліда. Вона працювала медсестрою й паралельно навчалася на лікаря, тому краще за нас із Глібом розуміла, чим усе могло закінчитися для мене й дитини.

Гліб підвівся, підійшов до дружини й обережно обійняв її за талію. Лія вперлася долонями йому в груди, поправила комір його сорочки, а він схилився й коротко торкнувся губами її скроні.

Я дивилася на них. На те, як природно брат притримував її біля себе. Як спокійно Лія спиралася на його плече.

І раптом мені стало нестерпно боляче.

Ще вчора вранці я могла так само підійти до Кирила. Обійняти зі спини, притиснутися щокою. Я вірила його. А тепер не розуміла, чи зможу колись знову комусь повірити.

Я опустила очі, намагаючись стримати вдих, але було пізно.

Сльози покотилися самі. Спочатку кілька гарячих крапель. Я витерла їх долонею, розсердилася на власну слабкість, спробувала заговорити - і раптом розридалася.

Мене трусило від плачу. Я затуляла обличчя руками, замість слів виривалися уривчасті схлипування. Усе, що я тримала в собі, вирвалося назовні.

Я втратила маму, коли була маленькою. Відтоді всередині оселився дитячий страх, що найдорожча людина може зникнути раптово й безповоротно. Після її смерті батько замкнувся: він не відмовився від нас, але його тепло залишилося в тому минулому, де мама була живою.

Потім Арсен. Він вижив після поранення, але сам зачинив переді мною двері, викинувши з власного життя.

І ось Кирило. Чоловік, поруч із яким я знову наважилася повірити в сім'ю. Він не пішов — він просто впустив іншу жінку, переконуючи мене, що це дрібниця.

Невже зі мною справді можна так чинити? Невже я завжди любитиму сильніше, ніж люблять мене?

– Я ж йому вірила... - вирвалося крізь пальці. - Глібе, я так йому вірила…

Брат миттєво опустився на край ліжка й притиснув мене до себе. Лія сіла з іншого боку, поклавши долоню мені на спину. Вони були поруч, даючи виплакати той бруд, який накопичився всередині.

Поступово дихання вирівнялося. Я витерла щоки простирадлом. Гліб зачекав, поки я підведу голову, знову сів навпроти на стілець і тихо, зосереджено запитав.

— Де лежав телефон, коли ти почула розмову?

— На тумбочці в передпокої, - відповіла я, шмигнувши носом. - На поличці для ключів. Я саме зайшла у квартиру.

Гліб повільно відкинувся на спинку стільця.

І раптом усміхнувся.

Спочатку ледь помітно, але за секунду посмішка розійшлася ширше, аж поки на його обличчі не з'явився той самий вираз, знайомий мені з дитинства. Так брат дивився лише тоді, коли знаходив просте рішення задачі, яку всі інші вважали безнадійною.

— Чого ти радієш? - роздратовано запитала я. - Мені щось зовсім не смішно.

— А я й не сміюся, сестричко, - Гліб нахилився вперед. - Просто ти щойно назвала дуже цікаву деталь. Подумай сама. Де ти стояла? Що саме працювало?

Я втупилася в нього. Передпокій. Тумбочка. Телефон. Гучномовець.

Чому він так дивиться?

Я почала подумки відтворювати той вечір. Де стояла сумка, куди поклала ключі, що знаходилося навколо мене.

І мене осінило.

Я підняла погляд на брата. Він чекав, стежачи за кожним моїм порухом.

Тепер посміхалася і я. Ми дивилися одне на одного, не вимовляючи жодного слова.

— Господи, я вас реально боюся! - не витримала Лія, переводячи погляд із мене на чоловіка. - Ви двоє рудих маніяків з однаковими посмішками! Вам тільки ножів у руках бракує. Що знову коїться у ваших родинних головах?

Ми одночасно повернулися до неї.

— Камера, - видихнула я. 

.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше