Зрада. Тепер я не твоя

Розділ 8

Уляна

Спогад. Три роки тому.

У двадцять років я була впевнена, що Арсен Берест - найсамовпевненіший чоловік серед усіх знайомих мого брата.

Він був найкращим другом Гліба, його бойовим побратимом і співвласником охоронної компанії. Часто заїжджав до нас, сперечався з Глібом і батьком, пив міцний чай на нашій кухні й час від часу називав мене малою.

Це злило до скрипу зубів. Особливо коли він почав дивитися на мене зовсім не так, як дивляться на молодшу сестру друга.

Одного вечора він приїхав забрати мене після тренування з кікбоксингу. Я вийшла зі спортивного  комплексу з сумкою на плечі, втомлена, мріючи лише про душ і їжу.

Арсен стояв біля свого автомобіля. Він відчинив пасажирські дверцята. На сидінні лежав пакет із мого улюбленого кафе.

— Куряча грудка, запечені овочі та сік, - спокійно відрапортував він, забираючи з мого плеча важкий ремінь сумки. - Сідай.

— Ти що, вирішив мене відгодувати?

— Після тренування тобі треба поїсти.

Я засміялася й залізла в машину. Ми поїхали не одразу. Я розгорнула папір, а Арсен увімкнув музику й відкинувся на сидіння.  

— Ти чого дивишся? - запитала я з набитим ротом.

— Милуюся тобою.

Він сказав це так спокійно, що я розгубилася. Арсен нахилився в мій бік, скорочуючи відстань між сидіннями. Його великий палець повільно торкнувся куточка моїх губ, прибираючи дрібну хлібну крихту. Рух був неквапливим, відчутним до кожного міліметра шкіри. Потім його пальці ковзнули по моїй щоці, затримуючись біля підборіддя.

— Уляно, - покликав він тихо, дивлячись прямо в мої очі. - Хочу поцілувати тебе.

Він подався вперед, не чекаючи чергової шпильки, і торкнувся моїх губ. Спочатку м'яко, перевіряючи опір, а коли моя долоня сама лягла йому на плече, притискаючи ближче, поцілунок став глибшим і вимогливішим. Арсен притягнув мене до себе через важіль коробки передач, стискаючи пальцями мій бік під курткою.

Коли ми відсторонилися, Арсен торкнувся чолом мого чола.

—То як? Я тобі подобаюся?

— Не знаю. Треба ще перевірити.

Він засміявся й поцілував мене знову.

З того вечора все змінилося. Ми могли годинами сидіти в його машині біля мого під'їзду, пити остиглу каву,сперечатися про музику або просто розмовляти. Арсен заїжджав за мною після тренувань, іноді привозив сніданок перед заняттями в університеті. А я все частіше ловила себе на тому, що чекаю його дзвінка.

Ми обоє мали непрості характери, але поруч із ним мені не потрібно було вдавати когось іншого. І я закохувалася дедалі сильніше.

 

Одного теплого вересневого вечора ми гуляли міським парком. Пахло опалим листям і кавою з невеликого кіоску біля входу. На дитячому майданчику молодий батько безуспішно намагався впоратися з трьома малими шибениками: один хлопчик розмазав морозиво по куртці, другий уперто ліз у калюжу, а найменша дівчинка вимагала гойдалку так голосно, що її було чути на всю алею.

– Хочу так само, - я зупинилася біля низької огорожі, спостерігаючи за цією метушнею. - Великий галасливий дім,довгий стіл, мінімум троє малюків. І собаку. Величезного, щоб займав половину вітальні.

Арсен перехопив мою руку трохи вище зап'ястя, потягнув на себе, змушуючи повернутися спиною до майданчика.Від його робочої куртки пахло свіжим осіннім вітром і міцною кавою.

– Дітей я витримаю, Черненко, - промовив він пошепки, і його вільна долоня повільно ковзнула під розстебнутий край мого плаща, лягаючи на талію через тонку тканину сукні. - А собаку доведеться дресирувати окремо від тебе. Інакше ви вдвох рознесете мені дім за пару днів.

– Ти боїшся конкуренції, командире? - вперлася долонями в його груди, відчуваючи рівний стукіт під одягом.

— Я тверезо оцінюю обстановку.

Він не дав мені зробити крок назад. Долоня змістилася на мою потилицю, пальці заплуталися в пасмах волосся біля самої шиї, фіксуючи дистанцію. Арсен нахилився й забрав мої губи довгим поцілунком, перекриваючи дихання,відсуваючи на задній план вигуки з майданчика та вересень навколо.

Тоді я вірила, що попереду в нас роки.

А через місяць підірвали колону, в якій їхав Арсен. Він вижив. Я дізналася про це не одразу й за ті кілька днів устигла пережити найстрашніше. Але коли нарешті приїхала до військового госпіталю, чоловік, який обіцяв мені будинок, дітей і великого пса, навіть не захотів узяти мене за руку. 

І лише через три роки я почула, як Кирило сказав йому на відеозаписі, що той чудово пам'ятає, що  сказав Савицький йому тоді в палаті.    




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше