Розділ 2.1

Перед очима виринув нещодавній вечір у ресторані. 
Велика дружня компанія за столом, сміх, жарти брата Гліба з Лією. Арсен біля барної стійки. Побачивши мене в темно-зеленій сукні, він замовк на середині слова й відсунув стілець зі словами «Тобі пасує». У його погляді тоді зблиснуло щось занадто відверте. Кирило з'явився пізніше, поцілував перед усіма.

А потім прийшла Оксана, яку , до речі, запросив він. Коротке біле вбрання, поцілунок у щоку  й чужі пальці на плечі мого чоловіка. Кирило навіть не подумав скинути її руку. Він сяяв від чужої уваги просто на очах у спільних друзів. Тривожні дзвоники бамкали вже тоді: чотирнадцять довгих секунд Оксана гладила його сорочку, а законний чоловік лише широко посміхався.

Я вийшла з ним на терасу й прямо сказала, що мені це не подобається. Запитала, як би він почувався на моєму місці. Кирило тоді обійняв мене за талію й видихнув: «Почув, моя руда ревнивице. Пробач». Повернувшись до зали, він не звертав увагу на чіпляння Оксани, демонстративно тримав мене за руку, а на паркінгу дбайливо накинув свій піджак мені на плечі.

Тоді я стояла біля машини й пишалася тим, як він захистив наші кордони. Яка ж наївна дурепа. Дзвони гули на повну силу, чоловік красувався перед чужою жінкою, а я проковтнула солодкі вибачення й повірила, що в нас міцний шлюб.

Що тут можна сказати про себе зараз - Дешева вистава, де я сумлінно відсиділа в залі до фінальних титрів.

– Ні, - вимовила я, дивлячись у стелю. - Це була не Оксана.

– Звідки ти знаєш?

– Голос інший. Низький, упевнений. Знайомий. Десь я його чула зовсім недавно, але голова розколюється.

– Господи, Ульяно. І що тепер?

– А я ще вечерю готувала, Маш. Пінетки купила білі. Стояла в коридорі, уявляла, як він зрадіє. Гран-прі за наївність можна забирати без конкурентів.

– Ти довіряла людині, за яку вийшла заміж. Це не провина.

– А він саме за це назвав мене довірливою.

Сльози більше не стримувалися. Вони котилися по щоках гарячими струмками. Найстрашніше полягало в тому, що я досі любила людину, яка перекреслила мій шлюб одним дзвінком.

Двері палати різко відчинилися. Я поспіхом провела долонею по мокрому обличчю.

На порозі стояв Арсен Берест.

Темна сорочка розстебнута біля горла, дихання збите, волосся скуйовджене. У лівій руці висів пакет із продуктами й водою, а у великій долоні стирчало крихітне лавандове ведмежа. Моя стара дитяча слабкість, про яку знали одиниці.

Берест стояв у проході з очима, повними неприхованого остраху. Він боявся за мене.

І це добило залишки моєї витримки.

Три роки тому я заприсяглася собі більше ніколи не плакати перед цим чоловіком. Перед тим, кого колись любила першим юним коханням. А він одного дня просто вирішив за нас обох, що між нами все скінчено. Тепер він бачив мене слабкою, розбитою, заплаканою й вагітною від іншого.

Пальці вчепилися в край лікарняної ковдри.

– Що ти тут робиш, Бересте?

Він ступив уперед, зачинив за собою двері.

— Приїхав дізнатися, хто довів тебе до лікарні, Черненко, - відповів Арсен, не зводячи очей із моїх мокрих щік. 

Попереду багато несподіванок, непростих рішень і моментів.
Додавайте книгу до бібліотеки, щоб не пропустити продовження.