Уляна
— Берест? - у голосі Кирила прорізалося глухе роздратування. - Тебе я тут точно не очікував побачити.
Чоловік стояв коліном на краю мого матраца й стискав мої пальці, але дивився тільки на свого товариша.
– Приїхав замість Гліба, - спокійно відповів Арсен, не зрушивши з місця біля узголів'я ліжка. - Поки ти був зайнятий справами.
Хватка Кирила на моєму зап’ясті стала відчутно міцнішою.
– Зрозуміло. Усі вже в курсі, тільки законний чоловік дізнається останнім, - кинув він і нарешті повернув обличчя до мене.
Берест навіть бровою не повів. Оглянув його зверху вниз, повільно, без зайвої метушні.
Чудово. День набирав обертів. Один притягнув ведмежа з минулого, другий - свіжі роги з теперішнього, а з'ясовувати права на мою скромну персону вони вирішили просто біля штатива крапельниці. Для повного щастя в палаті бракувало тільки мого брата Гліба з відром попкорну.
– Якщо плануєте мірятися правами, вийдіть у коридор, - я смикнула руку, вивільняючи пальці з долоні Кирила. - Лікарка заборонила мені нервувати, а ваш цирк діє гірше за потрійний еспресо.
Берест відступив першим. Мудре рішення дорослої людини.
– Я вийду, - промовив він, беручись за дверну ручку. - Знадобиться щось - набереш.
– У мене для цього є брат, - відрізала я.
– І чоловік, - додав Кирило, перекриваючи спиною прохід до ліжка.
Арсен затримав погляд на його потилиці й мовчки переступив поріг. Замок клацнув.
Марія нарешті відлипла від підвіконня.
– Я теж піду, кави куплю, - пробурмотіла вона, поспіхом підхоплюючи сумочку.
Подруга бездоганно відпрацювала роль меблів, а щойно запахло смаженим - зникла в коридорі. Зрадниця. Хоча сьогодні цей титул уже мав законного володаря.
Двері знову зачинилися. Ми залишилися вдвох. Кирило розвернувся. Злість із його обличчя стерлася, поступившись місцем тривозі.
– Що сталося, кохана? - він знову опустився на край ліжка й потягнувся до моєї щоки. - Гліб сказав лише про швидку й непритомність. Ти знаєш, як я гнав сюди через усе місто?
Я дивилася на людину, якій зранку готувала найщасливішу новину. Сюрприз удався на славу. Тільки сценарій розбився об нескинутий виклик.
– Я вагітна, - сказала прямо, дивлячись йому у вічі. - П’ять тижнів.
Кирило завмер. Його погляд ковзнув до мого живота, потім повернувся назад.
– Ти серйозно?
Я кивнула. Він видихнув, провів рукою по світлому волоссю й раптом усміхнувся. Широко, відкрито, без тіні фальшу. На щоках проступив живий рум'янець. Так, що на секунду мені захотілося заплющити очі.
– У нас буде дитина. - прошепотів він, нахиляючись за поцілунком.
Я встигла відвернути голову, підставивши щоку. Чоловік навіть не надав значення цьому жесту. Поцілував шкіру біля вилиці, притиснув мою долоню до свого підборіддя.
– З дитиною все гаразд? - запитав він квапливо. - Через це забрала невідкладна?
– Стан стабільний, загрозу зняли. Потрібен спокій.
– Господи… Ти навіть не уявляєш, як я радий. Ми стільки про це говорили.
Він радісно будував плани, а я почувалася глядачкою другосортного серіалу. Зразковий сім'янин, вагітна дружина, великі надії. У цьому кадрі бракувало лише його коханки та фінальних титрів про те, що всі збіги з моїм розбитим шлюбом випадкові.
Засновано на реальних помилках Уляни Савицької.
– Чому ти не сказала мені вранці? - запитав він лагідно.
– Хотіла зробити сюрприз увечері.
Кирило на мить замислився, а тоді його очі загорілися знайомим азартом.
– Пам’ятаєш той проєкт будинку за містом? - чоловік подався вперед. - Той, із терасою біля лісу?
Ще б пак.
Я пам'ятала кожну деталь. Саме після того клятого будинку я переконала себе, що чужа помада на його чашці - дурна вигадка ревнивої жінки.
Спогад. Того дня я привезла йому в автосалон гарячий обід. Кирило скаржився на завали з документами, і дбайлива дружина спакувала контейнери, щоб коханий не морив себе голодом. У кабінеті стояла Діна Романюк - маркетолог автосалону. Доглянута білявка в ідеально випрасуваному костюмі зі спідницею, яка виключала будь-які різкі рухи. Кирило нас познайомив, Діна ввічливо кивнула й плавно вийшла.
Розкладаючи їжу на столі, я зупинила погляд на білій порцеляновій чашці з тонкою щербинкою біля ручки. На обідку чітко виднівся бежево-рожевий слід свіжої помади.
– Кириле, а це чиє? - запитала я тоді з подивом.
– Діна брала, свою розбила вранці, - відповів він без жодної затримки й забрав із моїх рук термос.
А за хвилину він уже розгорнув переді мною креслення великого котеджу. Захоплено водив пальцем по плану другого поверху, показував простору дитячу кімнату й казав, що нам час розширювати сім'ю. Рожева помада миттєво програла дитячій кімнаті з розгромним рахунком.
Схема спрацювала без збоїв, бо якщо чоловік показує проект дитячої - шукати чужу помаду на чашках уже не личить.
– Я все чудово пам’ятаю, - промовила я вголос.
– Ми заберемо цей будинок, мала, - Кирило говорив упевнено, звичним хазяйським тоном. - Я завтра ж наберу рієлтора. Нам тепер точно потрібне подвір'я, дитяча кімната, спокій…
Він будував безхмарне майбутнє, а в мене перед очима крутився калейдоскоп фактів. Біла чашка з рожевим слідом. Оксана, яка гладила його сорочку на очах у всієї компанії. Низький упевнений голос у слухавці: «Ти ж казав, що вона нічого не підозрює».
Один чоловік - і купа сигналів, які я старанно ігнорувала. Молодець, Уляно. Спостережливість - твоє друге ім’я.Кирило нахилився ближче, шукаючи мої губи.
– Іди до мене, руденька.
Я різко відсахнулася назад, утискаючись спиною в подушку.
– Не торкайся мене.
Його руки зависли в повітрі. Усмішка ще трималася на обличчі, він щиро не міг зрозуміти відмови.
– Знаєш, я сьогодні за пів дня багато нового про себе дізналася.