Зрада. Тепер я не твоя

Розділ 4

Уляна

 

— Берест? - у голосі Кирила прорізалося глухе роздратування. - Тебе я тут точно не очікував побачити.

Чоловік стояв коліном на краю мого матраца й стискав мої пальці, але дивився тільки на свого товариша.

– Приїхав замість Гліба, - спокійно відповів Арсен, не зрушивши з місця біля узголів'я ліжка. - Поки ти був зайнятий справами.

Хватка Кирила на моєму зап’ясті стала відчутно міцнішою.

– Зрозуміло. Усі вже в курсі, тільки законний чоловік дізнається останнім, - кинув він і нарешті повернув обличчя до мене.

Берест навіть бровою не повів. Оглянув його зверху вниз, повільно, без зайвої метушні.

Чудово. День набирав обертів. Один притягнув ведмежа з минулого, другий - свіжі роги з теперішнього, а з'ясовувати права на мою скромну персону вони вирішили просто біля штатива крапельниці. Для повного щастя в палаті бракувало тільки мого брата Гліба з відром попкорну.

– Якщо плануєте мірятися правами, вийдіть у коридор, - я смикнула руку, вивільняючи пальці з долоні Кирила. - Лікарка заборонила мені нервувати, а ваш цирк діє гірше за потрійний еспресо.

Берест відступив першим. Мудре рішення дорослої людини.

– Я вийду, - промовив він, беручись за дверну ручку. - Знадобиться щось - набереш.

– У мене для цього є брат, - відрізала я.

– І чоловік, - додав Кирило, перекриваючи спиною прохід до ліжка.

Арсен затримав погляд на його потилиці й мовчки переступив поріг. Замок клацнув.

Марія нарешті відлипла від підвіконня.

– Я теж піду, кави куплю, - пробурмотіла вона, поспіхом підхоплюючи сумочку.

Подруга бездоганно відпрацювала роль меблів, а щойно запахло смаженим - зникла в коридорі. Зрадниця. Хоча сьогодні цей титул уже мав законного володаря.

Двері знову зачинилися. Ми залишилися вдвох. Кирило розвернувся. Злість із його обличчя стерлася, поступившись місцем  тривозі.

– Що сталося, кохана? - він знову опустився на край ліжка й потягнувся до моєї щоки. - Гліб сказав лише про швидку й непритомність. Ти знаєш, як я гнав сюди через усе місто?

Я дивилася на людину, якій зранку готувала найщасливішу новину. Сюрприз удався на славу. Тільки сценарій розбився об нескинутий виклик.

– Я вагітна, - сказала прямо, дивлячись йому у вічі. - П’ять тижнів.

Кирило завмер. Його погляд ковзнув до мого живота, потім повернувся назад.

– Ти серйозно?

Я кивнула. Він видихнув, провів рукою по світлому волоссю й раптом усміхнувся. Широко, відкрито, без тіні фальшу. На щоках проступив живий рум'янець. Так, що на секунду мені захотілося заплющити очі.

– У нас буде дитина. -  прошепотів він, нахиляючись за поцілунком.

Я встигла відвернути голову, підставивши щоку. Чоловік навіть не надав значення цьому жесту. Поцілував шкіру біля вилиці, притиснув мою долоню до свого підборіддя.

– З дитиною все гаразд? - запитав він квапливо. - Через це забрала невідкладна?

– Стан стабільний, загрозу зняли. Потрібен спокій.

– Господи… Ти навіть не уявляєш, як я радий. Ми стільки про це говорили.

Він радісно будував плани, а я почувалася глядачкою другосортного серіалу. Зразковий сім'янин, вагітна дружина, великі надії. У цьому кадрі бракувало лише його коханки та фінальних титрів про те, що всі збіги з моїм розбитим шлюбом випадкові.

Засновано на реальних помилках Уляни Савицької.

– Чому ти не сказала мені вранці? - запитав він лагідно.

– Хотіла зробити сюрприз увечері.

Кирило на мить замислився, а тоді його очі загорілися знайомим азартом.

– Пам’ятаєш той проєкт будинку за містом? - чоловік подався вперед. - Той, із терасою біля лісу?

Ще б пак.

Я пам'ятала кожну деталь. Саме після того клятого будинку я переконала себе, що чужа помада на його чашці - дурна вигадка ревнивої жінки.

Спогад. Того дня я привезла йому в автосалон гарячий обід. Кирило скаржився на завали з документами, і дбайлива дружина спакувала контейнери, щоб коханий не морив себе голодом. У кабінеті стояла Діна Романюк - маркетолог автосалону. Доглянута білявка в ідеально випрасуваному костюмі зі спідницею, яка виключала будь-які різкі рухи. Кирило нас познайомив, Діна ввічливо кивнула й плавно вийшла.

Розкладаючи їжу на столі, я зупинила погляд на білій порцеляновій чашці з тонкою щербинкою біля ручки. На обідку чітко виднівся бежево-рожевий слід свіжої помади.

– Кириле, а це чиє? - запитала я тоді з подивом.

– Діна брала, свою розбила вранці, - відповів він без жодної затримки й забрав із моїх рук термос.

А за хвилину він уже розгорнув переді мною креслення великого котеджу. Захоплено водив пальцем по плану другого поверху, показував простору дитячу кімнату й казав, що нам час розширювати сім'ю. Рожева помада миттєво програла дитячій кімнаті з розгромним рахунком.

Схема спрацювала без збоїв, бо якщо чоловік показує проект дитячої - шукати чужу помаду на чашках уже не личить.

– Я все чудово пам’ятаю, - промовила я вголос.

– Ми заберемо цей будинок, мала, - Кирило говорив упевнено, звичним хазяйським тоном. - Я завтра ж наберу рієлтора. Нам тепер точно потрібне подвір'я, дитяча кімната, спокій…

Він будував безхмарне майбутнє, а в мене перед очима крутився калейдоскоп фактів. Біла чашка з рожевим слідом. Оксана, яка гладила його сорочку на очах у всієї компанії. Низький упевнений голос у слухавці: «Ти ж казав, що вона нічого не підозрює».

Один чоловік - і купа сигналів, які я старанно ігнорувала. Молодець, Уляно. Спостережливість - твоє друге ім’я.Кирило нахилився ближче, шукаючи мої губи.

 – Іди до мене, руденька.

Я різко відсахнулася назад, утискаючись спиною в подушку.

– Не торкайся мене.

Його руки зависли в повітрі. Усмішка ще трималася на обличчі, він щиро не міг зрозуміти відмови.

– Знаєш, я сьогодні за пів дня багато нового про себе дізналася.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше