Уляна
– Приїхав дізнатися, хто довів тебе до лікарні, Черненко, - повторив Арсен, не відводячи погляду від моїх очей.
Він намагався триматися , як завжди - спокійний і зібраний. От тільки дихав надто важко для людини, яка нікуди не поспішала. Темна сорочка розстебнута біля шиї. Погляд важкий. Він підійшов до ліжка й опустив на тумбочку пакет із водою та фруктами. Поруч ліг крихітний лавандовий ведмедик. М'яка іграшка завбільшки з долоню.
– Ти серйозно? - я перевела погляд на іграшку.
– Що не так? - запитав він тихо.
– Мені двадцять три роки. А ти мені іграшку приніс!
– Ти любиш маленькі.
Спогад повернувся сам, без мого дозволу.
Мені двадцять. За вікнами його машини ллє травневий дощ, у салоні пахне кавою з паперових стаканчиків. Я кручу в руках крихітну плюшеву іграшку, яку Арсен щойно вибив для мене в тирі на набережній.
– Великих терпіти не можу, – заявляю я йому, розглядаючи подарунок. - А маленькі люблю. Запам’ятай, командире. Років через десять перевірю.
Він тоді лише посміхнувся і сказав, що пам'ять у нього бездоганна.
Ми бачилися в їхній із моїм братом охоронній фірмі, коли я закривала бухгалтерські звіти, підписували акти, віталися, жартували й розходилися. Спілкувалися як давні приятелі. А зараз він стояв біля мого лікарняного ліжка й поклав на тумбу мою давню слабкість.
– Ти знущаєшся з мене? - я відсунулася глибше під ковдру.
– Чому? Побачив у вітрині біля аптеки і вирішив тобі купити.
– Бо ти все пам’ятаєш.
Арсен стояв за крок від ліжка. Руки опущені, жодної спроби наблизитися чи торкнутися.
Марія біля вікна мовчки спостерігала за нами. Мабуть відкрила в собі талант до маскування. Ще хвилину тому в мене була найкраща подруга. Тепер - штора.
Марія знала, що колись між нами з Арсеном щось було. Вона знала про наше минуле й свого часу навіть уболівала за нас. Потім я вийшла заміж за Кирила, і Марія закрила цю тему без жодного докору.
А зараз так старанно дивилася у вікно, що ще трохи - почне колихатися від протягу.
– Звідки ти взагалі дізнався? - я порушила паузу.
– Марія зателефонувала Глібу, - відповів Арсен. - Ми були на об’єкті разом. У твого брата термінова затримка зі службою безпеки банку, він приїде пізніше. Я поїхав першим.
Погляд Береста ковзнув до крапельниці, потім знову піднявся до моїх очей.
– Що сказали лікарі? - запитав він глухо.
– Вагітність зберігається, - відповіла я прямо. - П’ять тижнів.
Арсен застиг. Його очі опустилися до моїх долонь, притиснутих до живота. Вилиці на обличчі різко напружилися.
– З дитиною все гаразд? – голос прозвучав хрипко.
– Так. Стан стабільний.
– Це добре.
Він повільно відвів погляд і сховав руки в кишені штанів.
– Тобі не варто було зриватися й приїжджати сюди, - сказала я, відчуваючи, як горло стискає знайома образа.
– Ти в лікарні, Уляно. Мені треба було сидіти на об’єкті?
– Так. Ти чудово тримав дистанцію всі ці три роки.
– Не починай зараз.
– Коли ж іще? - губи скривилися в гіркій усмішці. - Три роки тому ти сказав мені більше не приходити. Сьогодні в тебе нова версія - не зараз. Зручна позиція, командире.
– Я приїхав не для того, щоб робити тобі боляче. А дізнатися , що з тобою.
– Тоді ти вибрав дуже невдалий подарунок.
Я кивнула на ведмежа на тумбі. Арсен ступив уперед і зупинився впритул до бильця ліжка.
— Я радий, що з тобою все гаразд. І з дитиною теж. Але чому ти опинилася тут, Уляно? Ми з Глібом не зрозуміли.
Відповісти я не встигла. Ручка дверей із силою смикнулася вниз. Засувка замка дзвінко клацнула, і двері розчинилися від різкого поштовху, з гуркотом ударившись об стіну.
– Уляно!
Кирило влетів у палату. Темне пальто розстебнуте, поли розвіваються, світле волосся скуйовджене. На блідому обличчі застиг відвертий переляк.
Він кинувся прямо до ліжка, не помічаючи нічого навколо.
– Господи, мала, що з тобою? - чоловік упав коліном на край матраца й схопив мою холодну долоню. - Гліб подзвонив, сказав про швидку! Чому ніхто нічого не пояснює? Що лікарі кажуть?
Його пальці міцно стиснули мою руку. І тільки в цю мить підвів очі.
Погляд Кирила вперся в Арсена, який мовчки стояв і спостерігав за нами.
Тривога на обличчі мого чоловіка миттєво змінилася роздратуванням.
– А ти якого біса тут робиш?