Розділ 2

Уляна

Свідомість поверталася повільно.  Я розплющила очі. Наді мною була біла стеля з вузькою тріщиною біля лампи. Незнайома. У роті пересохло так, що язик липнув до зубів. Пам’ять поверталася уривками: конверт на тумбі, світлі пінетки, Кирилів сміх у динаміку.

Вона занадто довірлива. Я сунула руку під ковдру й притиснула долоню до живота.

– Дитина? - голос вийшов хрипким, ледь чутним.

— Уляно! - Марія сиділа праворуч від ліжка. Розпатлане волосся, розмазана туш під очима, телефон у пальцях. Помітивши мій погляд, вона подалася вперед. - Слава богу. Ну й налякала ти мене.

– Що з вагітністю, Машо?

Подруга накрила мою руку своєю долонею.

– Усе гаразд. Лікарі кажуть, стан стабільний, загрози втрати немає.

Крихітне життя все ще зі мною. Я ще навіть не встигла вирішити, як до неї звертатися. Просто подумки казала: «Ти».

– Зараз прийде лікарка й сама все розкаже, - додала подруга. - Я тобі медичні терміни не переказуватиму, бо ти знайдеш купу помилок і розкритикуєш.

– Шість, - видихнула я сухими губами. - За дванадцятибальною шкалою.

– Чудово. Раз огризаєшся, значить, викарабкаєшся.

Двері прочинилися. До палати зайшла жінка в білому халаті. Вона підійшла ближче, перевірила крапельницю й глянула на мене.

– Уляно Дем’янівно, як ви? Голова паморочиться?

– Що з вагітністю? - видихнула я, ігноруючи її запитання.

– На цей момент загрози зриву немає, - спокійно відповіла лікарка, вивчаючи моє обличчя. - Термін дуже малий, п'ять тижнів. Гострий стрес спричинив спазм судин і невелике кровомазання, тому ми ввели ліки. Зараз усе чисто. Але день-два полежите під наглядом, потрібен спокій.

– Чому я відключилася?

– Вазовагальна реакція. На тлі нервового перевантаження різко впав тиск, мозку забракло кисню. Дихати перед цим було важко?

– Так. Стіни насувалися, у горлі все перекрило.

Лікарка підсунула стілець і сіла ближче.

– Подібні напади раніше траплялися?

Я провела язиком по сухих губах. На мить перед очима постав той день.

Усе відбулося дуже швидко. Стіни здригнулися, зі стелі посипалася штукатурка. Я смикала дверну ручку, штовхала двері плечем, але вони не піддавалися. Десь зовні кричали люди. Я теж кричала. Кликала маму. Знову й знову, поки не зірвала голос. А потім усе стихло. Я досі пам’ятала ту тишу. І двері, які так і не відчинилися.

— Дуже давно, у дитинстві, - я опустила погляд на простирадло.

Лікарка зачекала.

— Я понад добу провела в замкненому приміщенні. Не могла вибратися.

Я часто закліпала, намагаючись стримати сльози. Одну все-таки довелося витерти.

Лікарка подивилася на мене й більше не розпитувала.

— Зрозуміло. Після таких переживань можуть виникати панічні реакції. Ви працювали з фахівцем?  

– Так. Працювала. У мене є постійний психолог.

– Обов'язково повідомте його про цей випадок, - підсумувала лікарка, підводячись. - Зараз вам не можна нервувати. Будь-який біль чи виділення - одразу тисніть кнопку виклику персоналу. Відпочивайте.

Коли за нею клацнув замок, у кімнаті стало чутно лише шум за вікном. Дитина зі мною. Головний страх відступив, відкриваючи дорогу бруду, який я почула в передпокої власної квартири.

– Тепер розповідай, - тихо промовила Марія. - Чому ти лежала на підлозі з одним чоботом на нозі?

Я прикрила очі. Навіть роззутися не встигла. Мій шлюб розвалився за сорок секунд телефонного дзвінка, а найвитривалішим у цій історії виявився правий чобіт, замок якого заклинило намертво.

– Кирило, - промовила я. - У нього інша жінка.

Марія завмерла на місці.

– Ти впевнена?

– Вона називала його котиком, - я повернула до неї голову, відчуваючи, як обличчя заливає жаром. - Потім долинули звуки поцілунків. А після цього мій чоловік зі сміхом пояснив їй, що його дружина надто довірлива, аби щось зрозуміти. Є ще варіанти для сумнівів?

– Падлюка.

– Машо, не треба. Мене зараз знову почне нудити. Найгірше, що він сміявся. Так спокійно. Наче розповідав щось миле про мене.

– Я розіб'ю йому шибки в автосалоні, Уль. Мені не складно.

– Потім. Спочатку я сама подивлюся йому в очі.

Подруга нервово пройшлася палатою й зупинилася біля вікна.

– Це Оксана?