Розділ 1

Ульяна

Білий конверт зі знімком УЗД ліг на тумбу в передпокої.

П'ять тижнів. На екрані монітора лікарка показала ледь помітну темну цятку, а в голові досі стояв її спокійний голос із привітанням.

Поруч із конвертом я поставила коробочку з крихітними світлими пінетками,перев'язана світлою стрічкою. Безглузда покупка для першого місяця, але в аптеці біля клініки стриматися не вийшло. Хотілося посадити Кирила навпроти, покласти перед ним знімок і дивитися, як змінюється його обличчя.

Діставши телефон із кишені пальта, я натиснула швидкий виклик і перевела розмову на гучний зв'язок. Поклала слухавку біля конверта й нахилилася до правого чобота. Замок на правому чоботі знову заклинило на середині халяви.

– Привіт, - голос Кирила з динаміка звучав глухо й трохи стомлено.

– Привіт. Ти скоро? - запитала я, балансуючи на одній нозі й смикаючи блискавку на взутті.

– Застряг із накладними на нову партію, але скоро виїду, - відповів чоловік. На задньому плані долинув глухий шум офісу.

– Я тебе кохаю, - зірвалося з губ легко й просто.

Хотілося, щоб сьогодні ці слова звучали частіше. На іншому кінці лінії виникла коротка затримка.

– І я тебе кохаю, - м'яко відповів він. - Дуже.

– На тебе вдома дещо чекає, - я не втримала посмішки, дивлячись на білий край конверта.

– Сподіваюся, вечеря. Бо з цими звітами я голодний, як чорт.

– Краще за вечерю. Тобі сподобається.

– Добре. Тоді буду намагатися швидше завершити справи. Тільки поклади слухавку, гаразд? У мене руки зайняті документами.

— Уже скидаю, - відгукнулася я.

Палець ковзнув по склу екрана. Я схилилася до другого черевика, не дивлячись на екран. Червона кнопка чомусь не спрацювала. Сенсор не відчув дотику, і дзвінок лишився активним.

– Котику, ну нарешті, - розтягнутий жіночий голос пролунав із динаміка надто виразно. Знайомий голос.

Рука завмерла на халяві чобота. Слідом почувся короткий, задоволений сміх чоловіка. Той самий тембр, з яким він підходив до мене ззаду, обіймаючи за плечі після довгої  розлуки.

– Ти ж щойно мене бачила, - відповів чоловік.

– І що? Я досі пам'ятаю твій поцілунок.

У роті вмить пересохло. Я струснула головою, сподіваючись відігнати дурне марення. Короткий, вологий звук чітко долинув із телефона. Динамік передав його бездоганно. Усі сумніви розбилися вщент.

До горла підступила нудота.

— Вона нічого не запідозрить? - тон жінки змінився на діловий, але з явним нахабством. - Дзвонить кожні дві години.

– Ульяна? - Кирило хмикнув. - Вона занадто довірлива.

Довірлива.

Погляд зачепився за світлі пінетки на тумбочці. Сорок хвилин тому я стояла на сходах лікарні, затискаючи в долоні перше фото нашого спільного життя, а він стояв у своєму просторому кабінеті й звично пояснював співробітниці, наскільки зручно жити з наївною дружиною.

Я - зручна дурепа.

Йоому - зручно, вигідно, спокійно.

Динамік знову озвався задоволеним жіночим сміхом.

Досить. Палець опустився на червоний кружечок. Екран згас.

Грудну клітку раптово здавило, перекриваючи доступ до кисню. Вдихнути на повні груди не виходило. Спина різко відкинулася назад, вдарившись об стіну. У самому низу живота потягнуло тупим, ниючим болем. Долоня рефлекторно лягла на светр, втискаючись у тканину.

Тільки не втратити. Тільки не перекреслити ту темну крапку на знімку.

А потім стіни коридору почали стрімко насуватися. У роті з'явився сухий, задушливий присмак пилу. Темрява навколо. Замкнений простір. Жодного виходу. Крик у порожнечу до людини, яка пішла й більше ніколи не повернеться.

Тільки не це. Не знову.

Пальці ковзнули по сенсору, намацуючи в журналі дзвінків швидкий номер.

– Ульяно? - голос Марії долинув крізь глухий гул у скронях.

– Машо... - горло перетисло спазмом, замість слів вирвався хрип. Ноги підкосилися, коліна вдарилися об плитку. - Допоможи... 

– Де ти?! - крикнула Марія. - Ульяно, що трапилося?

Сказати бодай слово забракло сил. Слухавка вислизнула з долоні й стукнула об підлогу.

А потім мене накрила темрява.