Розділ 2

Каріна під'їжджає за п'ятнадцять хвилин.  Сигналить.

Я встаю, переходжу дорогу і сідаю до її яскраво-червоного «Мерседеса».

– Зараз поговоримо чи вже вдома?

– Давай удома, – трохи піднімаю губи я.

Каріна не намагається сперечатися. Можливо, я дуже погано виглядаю. Або вона помітила, що я дрібно тремчу. Холодними руками я пристібаю ремінь і кидаю на заднє сидіння маленьку сумочку.

У машині тепло, кондиціонер працює на повну.

Проїхавши добрий кілометр, Каріна тихенько вмикає радіо, а я повертаюся до вікна, дивлюсь кудись, але фактично нічого перед собою не бачу. Ця ніч буде першою без Даміра за два з половиною роки. Каріна завжди повторювала, що ми були не розлий вода з ним. «Навіть трохи занадто», – тихо додавала моя подруга.

Вона бажала мені добра, я знаю.

Зараз я дивлюся на своє життя її очима і усвідомлюю, що в мене нічого не залишилося, окрім коханого Даміра.

Ну ще робота в ріелторській конторі. Машина в гаражі. Все. У мене немає захоплень та планів на вихідні, які б не стосувалися чоловіка. У мене не залишилося друзів, окрім однієї дівчини.

Я – класичний приклад жінки, яка розчинилася в чоловікові.

Не знаю, як далі житиму, тому концентруюся на побутових питаннях. Думаю, чи варто завтра заїхати до будинку, поки Дамір буде на роботі, і забрати трохи речей, засобів гігієни, косметичку? Зрада не є гідним виправданням, щоби не прийти на роботу.

Але якщо повернуся до будинку, знову переживу весь сьогоднішній жах.

– Люба, Дамір знає, що ти зі мною? – Запитує Каріна.

Вона кидає на мене обережний, сповнений співчуття, погляд, ніби по мінному полю крокує. Я придивляюся до її обличчя. Червона помада, яку так любить її Аслан, стерлася ближче до середини губ, але дорога підводка і стійкі тіні на місці, роблять її очі більшими і темнішими.

– Ні, він не знає.

– Я можу надіслати йому повідомлення.

– Не треба.

– Слухай, тобі таки варто було б йому сказати…

Ні. Ні, я цього не винесу.

Якщо Каріна почне переконувати мене повернутися, розповісти Даміру, що я їду до неї (ніби йому не байдуже), я клянуся, що зараз щось рознесу в салоні.

– Він мені зрадив, – я вперше зізнаюся в цьому вголос.

Слова затримуються в роті, гіркі, неприємні.

Я не збиралася вивалювати це на неї по дорозі. Але… Так вийшло.

– Я застала Даміра з рудою дівчиною в ліжку.

Зовні нічого не змінюється. Світ не хлопається, Каріна не охає на всю машину, автомобіль продовжує помірно котитися проспектом. Проходить кілька секунд і до неї таки доходить.

– Що?

– В нашому домі. У моєму власному ліжку. І ні, це не помилка, – додаю я, прокручуючи в голові розмову з Даміром.

– Боже. Стривай, я не розумію. У голові просто не вкладається, – вона стукає по керму долонями. – Я б на кого завгодно подумала, але тільки не на твого Даміра.

— Виходить, ти помилялася, як і я.

– Мені так шкода, Віта… Не уявляю, що ти зараз відчуваєш, але я поряд, окей? Все, що можу для тебе зробити, я зроблю, – Каріна повертається та посміхається, але очі її залишаються сумними.

– Спасибі тобі.

Я поки що не готова розповідати про все.

Дуже болісна тема.

Дамір не тільки звинуватив мене в нездатності народити дитину, а й назвав холодною. Я розумію, що він мав на увазі. Після Нового року на мене повісили стільки роботи, що надвечір я валилася з ніг. Я відмовляла Даміру частіше, ніж раніше. Частіше, ніж збиралася. Якщо у нас таки був секс, то якийсь… Зім'ятий і зовсім короткий.

Згодом додалися гормональні проблеми, лікар радив нормалізувати сон, не стресувати, і старатися зачати. З того часу наші близькості стали більше схожими на технічний інструмент зачаття, ніж спосіб отримати задоволення. Ми робили це у певні дні. Іноді на ходу.

Дамір впорскував в мене сім'я, сподіваючись, що мій організм дасть йому те, що потрібно. Прохолодно цілував у лоба. І йшов на роботу, в душ, чи спати.

Ми перестали бути винахідливими у ліжку, перестали говорити після.

Коли ми давали один одному клятви, я пообіцяла, що не дозволю буденності зіпсувати те, що в нас було. Чарівне почуття кохання. І все ж таки дозволила.

– Дай вгадаю, ця твоя сумна задумливість на межі депресії… – вривається у міркування Каріна. – Ти звинувачуєш себе? Я права? Згадуєш, як…

– Карін, я втомилася.

У голові стільки думок, що вона зараз, мабуть, розвалиться на шматки.

– Я ж тебе знаю. Ти завжди у всьому звинувачуєш себе.

– Карін, будь ласка, дай мені спокій, – твердіше кажу я.

Відвертаюся до вікна, втискаюся в сидіння, наче збираюся заснути.

Я більше не впевнена, що мені вистачить сил розмовляти з нею. Ранок вечора мудріший, так же кажуть. Сподіваюся, що вранці емоційна гойдалка в голові вщухне і я прийду до якихось висновків.

Ми майже не розмовляємо, поки їдемо до її квартири, мовчки піднімаємося, мовчки заходимо всередину. Але коли Каріна сідає на диван і розгортає обійми, щоб я приєдналася до неї, я так і роблю. Сідаю поряд, кладу голову на плече подруги.

І стає наче трохи легше.

***

Каріна залишає мене одну, попередньо проінструктувавши з різних питань. Тепер я знаю, що в холодильнику є залишки картопляної запіканки, якщо зголоднію, а біля мікрохвильової печі лежить шоколадка – раптом захочу солодкого.

Каріна просить розбудити її, якщо мені раптом стане самотньо, боляче чи я захочу поговорити. Я обіцяю, розуміючи, що не робитиму нічого із запропонованого. Апетит випарувався і навряд чи повернеться найближчим часом, а розмова з подругою не допоможе.

Мені нема чого сказати їй з приводу Даміра.

Я не хочу обговорювати його з нею.

Або з кимось ще.

Можливо, річ у тому, що я сама не розумію свого чоловіка. Я не знаю його. Хочу розібратися зі своїми відкриттями самостійно та без чужих порад.