Розділ 23

Дамір. За кілька днів до того

Приїзд Асі став для мене суцільною несподіванкою. Не те, щоб я був геть не радий її появі, але ж вона могла хоча б попередити. У самий розпал свят та шоу –- у мене просто не було ані сил, ані часу на те, щоб приділяти увагу ще й їй.

Звісно, я сподівався, що Ася з розумінням поставиться до цього. І вона спочатку навіть старалася, але потім, схоже, захотіла більше уваги до себе. І з одного боку я можу її зрозуміти: вона здолала величезну відстань, аби відсвяткувати разом Новий рік, хай я її про це й не просив.

Але сваритися мені не хотілося, тож я старався приділяти їй час та увагу, незважаючи на деякі неприємні моменти. Чого вона так вз’їлася на Настю я так і не зрозумів. Так, ми тісно спілкуємося, маємо свої спільні приколи, але це й не дивно, враховуючи скільки часу ми проводимо разом на тренуваннях, репетиціях та виступах.

Втім, я вирішив, що не слід загострювати конфлікт. Зрештою, мені навіть вдалося перемкнутися, знову звикнувши до Асіної присутності, хай це й було дуже незвично — бачити її тут. Ми гарно провели час і я навіть подумав, що не все так погано. Певно, вона просто сильно скучила і саме тому так поводилася. Просто, коли приїду додому ми з нею поговоримо та чітко розставимо межі.

Але коли Ася заговорила про те, що вона планує переїзд до столиці, я відчув, ніби мене старанно замикають у клітку, єдиний ключ від якої залишається в її руках.

Для чого це робити? Мені здавалося, ми обидва вже звикли саме до того формату стосунків, який є у нас зараз. Чого вона хоче цим досягти? Контролювати мене? Слідкувати, аби не гуляв з іншими дівчатами? Чи щоб проводив менше часу з Настею? Маячня якась! 

Тим паче, в неї оці її припадки трапляються постійно… Що вона тут робитиме сама? Адже жити зі мною в казармі вона не зможе. Від цієї думки, у мене мимоволі вирвався смішок. Мабуть, якби вона могла — оселилася б і там. Уявляю, яким посміховиськом я би був серед хлопців: Дамір під каблуком у дівчини!

Ні, такого «щастя» мені точно не треба. Хоча й розривати стосунки з нею я не хотів. Все ж таки ми з Асею вже довго разом, я звик до неї, і думаю, ми цілком можемо просто поговорити, з’ясувати все, розставити межі та зустрічатися далі так, як це було весь цей час.

З такими думками я вирушав на передостанню рецептицію. Мало відбутися ще два шоу, після чого ми були вільні й могли їхати додому.

Через наплив гнітючих думок, я був дещо розсіяним, і на одному складному елементі ледве не впустив Настю. Вилаявшись крізь зуби, я подумки надавав собі потиличників, наказавши зосередитися на репетиції.

— Перерва, — вигукнув тренер. — Даміре, підійди до мене.

Я стиснув щелепи, розуміючи, що зараз буде прочуханка, до того ж цілком заслужена. Настя подивилася на мене співчутливо та рушила слідом за мною.

— Що з тобою відбувається, Даміре? — суворо запитав тренер. — Не лише сьогодні — весь останній тиждень. Де твоя зосередженість? Де той запал, з яким ти починав?

— Вибачте, тренере. БІльше цього не повториться, — промовив я.

Тренер довго дивився на мене, а тоді спокійно і твердо промовив: 

— Сподіваюся. Бо якщо ти втомився, краще взяти собі відпустку. На пару місяців.

Я кивнув, з жахом усвідомлюючи, що це означає. Якщо я зараз не почну нормально працювати, він мене просто замінить. 

І буде цілком правий, бо ж я не лише псую загальну картину групи — я ставлю під загрозу безпеку партнерки своєю розсіяністю.

Тренер вийшов із зали, а я дивився йому вслід і думав про те, як сильно один Асін приїзд на мене вплинув, і що я можу втратити, якщо негайно не зберуся з думками.

— Даміре, — тихо промовила Настя, торкнувшись мого плеча. — У тебе щось трапилося?

— Ні, — відповів я механічно.

— Можливо, — додав, думаючи, що може, якраз її погляд на ситуацію чи порада зможуть мені допомогти, адже вона теж дівчина. — Я не знаю, Насть.

— Ти можеш поділитися зі мною, — м’яко промовила вона, злегка стискаючи моє передпліччя. — Я завжди тебе підтримаю та допоможу, чим зможу.

Вона говорила так щиро, що я вагався лише якусь незначну мить. Зітхнувши, я відповів:

— Справа в Асі. Мені здається, що вона останнім часом надто на мене тисне.

Я розповів їй  про все: про свої відчуття, страхи, сумніви, про бажання Асі переїхати до столиці, та мої побоювання з цього приводу. Настя уважно слухала, кивала, супилася. В кінці моєї оповіді, вона зі співчуттям глянула на мене, схиливши голову вбік та, зітхнувши, промовила:

— Мені дуже сумно казати тобі про це, Дамі, але я думаю, що твої побоювання не безпідставні.

Не знаю, що я відчув всередині себе в цей момент: сум, чи полегшення від того, що мені це все не марилося, і я справді реально та об’єктивно бачив цю ситуацію.

— Думаєш, варто серйозно поговорити з нею, як приїду? — запитав я, вже й так розуміючи, що розмови не уникнути в будь-якому випадку.

Настя зам’ялася на мить та відвела погляд.

— Дамі, — лагідно промовила вона, — я не впевнена, що ця розмова допоможе.