22.2

Новина про наш з Даміром розрив стала приголомшенням насамперед, для наших батьків. Навіть більше для його, ніж для моїх. Мама Інна дивилася на мене поглядом повним сліз та вибачення, коли я прийшла, як і обіцяла, для того, щоб  залишити його речі та забрати свої.

Даміра вдома не було. Вочевидь, він волів уникати зайвих зустрічей зі мною. Що ж, я  нічого не мала проти. Теж зараз не хотіла його бачити.

Минула ніч була майже безсонною та повною сліз, що, звісно ж, відобразилося на  моєму зовнішньому вигляді.  І мені дуже не хотілося, аби він бачив, що його рішення розірвати наші стосунки так мене зачепило. Якщо він усім своїм виглядом виражав повну байдужість, то і я дотримуватимусь тієї ж стратегії. 

—- Так мені прикро, Асенько, — промовила мама Інна, коли я увійшла до кімнати Даміра та почала складати до сумки свої речі.

Я ніяково всміхнулася, усіма силами намагаючись тримати незворушний вираз обличчя.

Стояти зараз тут було нестерпно. У приміщенні, де ми з Даміром провели безліч днів та ночей, пережили щасливі моменти, сльози та душевні розмови, розмовляли, планували, мріяли… Стояти й усвідомлювати, що більше ти сюди не повернешся, що більше немає ніяких «нас». І нашого спільного майбутнього, якого ми так хотіли, теж вже не буде.

— Так буває, все гаразд, — рівно відповіла я.

Звісно ж, нічого не було гаразд, але ще більше засмучувати маму Даміра мені не хотілося. У нас з нею були дуже добрі стосунки і я неймовірно прив’язалася до усієї їхньої родини. Тепер доведеться рвати усі ці зв’язки, якими б  важливими для мене вони не були.

— Я взагалі не впізнаю його цього разу, — продовжувала виливати мені душу мама Інна. —  Приїхав увесь як на голках. Цілий вечір провів з нами, хоча зазвичай його не змусиш вдома сидіти! І вперто відмовляється розповідати з ким він побився! — обурено змахнула вона руками. — Тобі він нічого не казав, Асенько?

— Ні, — коротко відповіла я, перетравлюючи її слова.

Брехня. Брехня. Брехня. Цікаво, у чому ще він мені збрехав?

Я закінчила утрамбовувати свої речі в сумку та окинула поглядом стосик Дамірових футболок, світшотів та інших дрібничок, які я вирішила йому повернути. Усю цю композицію, мовби урочиста корона, прикрашала подарована ним футболка з написом «Скалько А».

Зачепившись за неї поглядом, я гірко гмикнула. Анастасія теж починається на «А». Можливо, ця річ від самого початку взагалі була адресована не мені? Я похитала головою. Не можу повірити, що була настільки наївна.

Мама Інна теж помітила ту саму футболку та, притиснувши руку до рота, перевела співчутливий погляд на мене.

Ось це вже ні. Не треба мене жаліти. Я відвернулася від купки речей, що колись мали для мене цінність, та бадьоро промовила:

— Мені вже час йти. Сподіваюся, ви не тримаєте на мене образи.

— Ну що ти, Асю, — жінка розкрила руки для обіймів, і я дозволила собі цей останній жест прив’язаності, до того, як з коренем вирву усе, що зв’язувало мене з Даміром. — Забігай до нас хоч іноді. Ми з татом будемо дуже сумувати за тобою.

Нічого не відповівши на це, я всміхнулася та пішла до виходу. Я дійсно могла б заходити до них час від часу. Адже Дамір знову поїде на навчання, і не перебуватиме тут постійно. Але я знала, що не стану цього робити. Інакше ніколи не зможу впоратися з цим, і так і залишуся прив’язана до нього та його сім'ї в односторонньому порядку.

Повернувшись додому, я сіла за ноутбук,  безтолково гортаючи стрічку соцмереж.

Стан був дивний і загальмований. Здавалося, що я виплакала вночі усю свою енергію і тепер вона ніяк не могла відновитися. Хоч я знала, що найімовірніше, мені просто потрібен час на те, аби усвідомити все, що зі мною трапилося та прожити власну втрату.

За десять днів мав бути мій день народження. Зазвичай в цей час я вже в усю готувалася, обираючи як саме святкуватиму, придумуючи подарунки на замовлення для рідних та друзів, підшукуючи святкове вбрання. Але зараз мені не хотілося нічого.

Внутрішньо я сварила себе за таку байдужість, аргументуючи тим, що так я роблю гірше лише собі, і що не маю права відмовляти собі у святі. З іншого ж боку я розуміла, що мені потрібен час. А мої близькі, знаючи, що трапилося, точно не залишать мене без уваги та спробують організувати найгарніше та найвеселіше свято. В цьому  я ні на мить не сумнівалася.

Рука сама потягнулася відкрити сторінку Дамірової групи з академії. Вона була публічною, і студенти використовували її в якості чогось на кшталт форума: спілкувалися, писали новини, запрошували один одного на зустрічі, прогулянки чи просто пограти в комп’ютерні ігри.

Не знаю, для чого я туди полізла і що хотіла там побачити, але гортаючи стрічку, наткнулася на повідомлення від Даміра:  

«Агов, хлопці! Як щодо того, аби гайнути до столиці на два дні раніше?»

Серце кольнуло розчаруванням. Він написав це повідомлення ще до того, як вирушив додому. Знаючи, що передостанній день його канікул припадає на мій день народження. Він вже давно все для себе вирішив, просто не вважав за потрібне повідомити про це мені. Або ж чекав для цього особистої зустрічі. 

Хоча зараз це вже не мало жодного значення. Від усвідомлення того, яка я була сліпа весь цей час ставало гірко. Невже я сама себе переконала в тому, що між нами справжнє кохання? Невже все це завжди було брехнею?