22.1

Цілий день і до самого вечора ці думки не давали мені спокою, тож коли я нарешті зібралася на зустріч, вже достатньою мірою себе накрутила і добряче нервувала.

Аля, якій я пересказала по телефону суть нашої розмови та мої занепокоєння з цього приводу,  поривалася їхати зі мною. Після вчорашнього вона хвилювалася чи не станеться повторного нападу, тим паче, враховуючи мої переживання.

Проте я запевнила її, що все буде гаразд, відмовивши від цієї ідеї. Та й як би  це виглядало? Я навіть розсміялася від такого припущення: побачення втрьох — я, він і моя подруга. Ото хохма.

Аля, хоч і хвилювалася, але, звісно, прийняла мої аргументи, попросивши лише, щоб я подзвонила їй одразу ж після нашої зустрічі.

Сівши у потрібний автобус, я їхала, вже навіть не намагаючись зібрати докупи свої метушливі думки. Хотілося просто скоріше побачити Даміра, обійняти його та впевнитися, що все гаразд.

Під’їжджаючи до потрібної зупинки, я здалеку побачила знайому постать. Посмішка мимоволі засяяла на моєму обличчі  і я, підвівшись, рушила до виходу.

Дамір обернувся, помітивши автобус та підійшов трохи ближче. Він стояв, тримаючи руки в кишенях, з лякаюче серйозним виразом обличчя. А коли я виходила з автобуса, він навіть не поворухнувся, аби подати руку чи підтримати за лікоть, хоча зазвичай ці жести були йому притаманні.

У мене почали закрадатися неприємні думки, а низ живота скручувало колючим вузлом тривоги.

— Привіт, — несміливо всміхнулася я та потягнулася за поцілунком.

— Привіт, — промовив Дамір, продовжуючи стояти кам’яною статуєю.

На поцілунок він ніяк не відповів. Я похмуро глянула на нього, ніяк не розуміючи: що ж, власне, сталося? Адже я не робила нічого, що могло б його засмутити чи викликати таку відстороненість. Ми цілком нормально та звично спілкувалися останніми днями.

Не встигла я промовити більше й слова, як Дамір розвернувся в бік дороги, що вела до його дому, та завмер в очікуванні.

Помітивши, що я не поспішаю, Дамір, напруживши щелепи, запитав: 

— Йдемо, чи ні? Холодно.

Тільки зараз, коли він повернувся до мене цим боком, я помітила на його вилиці яскравий фіолетовий синець. Рушивши за ним, я торкнулася пальцями його щоки та запитала:

— Що сталося?

Дамір мотнув голово, і я прибрала руку. Поведінка його ставала дедалі дивнішою, а я — все більш напруженою та тривожною.

— Впав на репетиції, — коротко промовив він.

— Прикро, — щиро відповіла я. — Дуже боляче?

— Вже майже минулося, — зціпивши зуби промовив він.

Дамір дивився прямо, навіть не повертаючи до мене голови. Я починала нервувати все більше. І від нерозуміння того, що відбувається, і від власних, на жаль, геть не оптимістичних припущень з цього приводу.

 — Я так сподівалася, що ти прийдеш вчора, — промовила я лише для того, аби перервати цю гнітючу тишу. — Рідко випадає така нагода. Зазвичай, під час усіх моїх свят та виступів ти на навчанні.

— Я втомився з дороги, — коротко відповів він.

— Даміре, — я зупинилася, та зупинила його, взявши за лікоть та змусивши повернутися до мене. —- Що відбувається?

Він мовчки дивився кудись крізь мене, так і не відповідаючи. Я вирішила пояснити та спробувати вивести його на щирість:

— Ти не написав, що приїхав, хоча ми про це домовлялися; проігнорував моє прохання прийти, хоча знав, як для мене це було важливо. Гаразд, — я підняла долоні вгору, на знак примирення, — я розумію, ти втомився з дороги, це нормально. Але ж можна було хоча б попередити.

Він мовчав, продовжуючи дивитися куди завгодно, але не на мене. 

— А зараз? — продовжувала я допитуватися, в спробах звернути на себе увагу та домогтися хоч якоїсь реакції. — Ти не відповідаєш на мій поцілунок, йдеш поруч, навіть не тримаючи за руку, ніби ми сторонні люди. Та ти навіть не дивишся на мене! Даміре!

Він нарешті перевів на мене погляд, який я ніяк не могла прочитати. Та й впізнати його не могла. Він був холодний і лякаючий, ніби чужий.

— Мені потрібно більше свободи, Асю, — рівно промовив він.

Я насупилася, не розуміючи про що взагалі він каже.

— Даміре, про що йдеться? Між нами відстань в шістсот кілометрів. Ми бачимося від сили чотири рази на рік по кілька тижнів. Якої свободи тобі не вистачає?

— Ти занадто багато вимагаєш та тиснеш на мене. Я так більше не можу.

Мої очі розширилися від приголомшення. Я ніяк не могла дібрати потрібні слова, тому що думок було надто багато і усі вони розбігалися в різні боки.

— Ти хочеш, аби ми розійшлися? — занімілими губами промовила я, не вірячи, що вимовляю цю фразу.

— Так, — коротко відповів Дамір, продовжуючи дивитись кудись крізь мене.

Здавалося, ця його лаконічна та тверда відповідь вдарила мене просто в груди, не гірше за молот, вибивши все повітря з легень. Серце калатало в грудях так швидко і голосно, що якусь мить я не могла вичавити з себе і слова.