Розділ 22

Дамір все ж таки відізвався близько опівночі, написавши смс:

«Вибач, втомився з дороги, вирубився.». 

Я не знала, як мені реагувати на це повідомлення. Ніби головою й розуміла, що це абсолютно нормально: втомитися з дороги та заснути, не бажаючи нікуди йти. Але якась інша, ірраціональна моя частина, чинила опір цьому безумовному прийняттю та розумінню, бажаючи вчинити з Даміром сварку, або принаймні міцно образитися.

Ні, не на те, що він не прийшов. А на те, що навіть не повідомив мені, що вже приїхав. Хоча б тією ж самою смс-кою. Не вірю, що в нього не було після приїзду ані хвилинки, для того, щоб написати кілька слів. Тим паче — він знав, що я чекаю на нього. Міг би хоча б повідомити, що надто втомлений і не зможе прийти.

Мабуть, вперше за весь час наших з ним стосунків, я дозволила собі висказати невдоволення поведінкою Даміра та ще й обговорити це з кимось іншим. Добре, що Аля таки пішла сьогодні до мене з ночівлею. Не уявляю, як би я сама впоралася зі своєю фрустрацією з цього приводу.

Подруга, як завжди, всіляко підтримувала мене, обурюючись та сварячи Даміра разом зі мною, а тоді плавно перевела нашу бесіду в більш позитивний бік.

Зрештою, залишок вечора та половина ночі пройшли легко і весело. Ми з Алею дуркували, фотографувалися, подивилися кілька серій улюбленого серіалу, поїли морозива, поговорили по душам… В такий теплий дівочий вечір-ніч, я вкотре усвідомила цінність нашої дружби і те, наскільки важливими є ці наші посиденьки. На мить в мене закралася думка: чи дійсно переїзд до столиці вартий того, щоб обміняти його на ці моменти?

Зараз мені важко було дати однозначну відповідь на це питання. Але в будь-якому разі кілька місяців на те, аби ретельно все обдумати у мене ще є.

Заснули ми з Алею, коли час перевалив за другу годину ночі. Спала я міцно і спокійно, але наступний день, попри мої сподівання, на жаль, не приніс мені того позитиву, на який я розраховувала.

Зранку, поснідавши та провівши Алю, я вирішила знову подзвонити Даміру, сподіваючись, що цього разу він таки відповість.

— Привіт, ти не написав вчора, як приїхав, — сказала я, щойно Дамір відібрав слухавку та привітався. — Я хвилювалася.

— Дуже втомився в дорозі, а вдома одразу вирубився, — рівно й невимушено відповів Дамір. — Написав же як прокинувся ввечері.

Насупившись, я намагалася вловити в його словах звичний для нашого спілкування тон, але його не було. Він говорив так, ніби був за щось на мене ображений. Але за що? Ми ніби й не сварилися останнім часом. Якщо, звісно, не враховувати тих непорозумінь, які відбулися під час мого приїзду-сюрпризу. Але ж ми ніби поговорили та владнали все.

— У тебе щось трапилося? — збентежено запитала я. — Ти якийсь дивний.

— Ні, все в порядку, — таким самим лякаюче спокійним тоном відповів він.

— Гаразд, — невпевнено промовила, вирішивши, що краще дізнатися подробиці при особистій зустрічі. — Побачимося сьогодні? Я можу під’їхати до тебе, якраз мушу повернути твоїй мамі контейнери.

В слухавці повисла тиша. Я навіть глянула на екран, аби переконатися, що досі триває виклик. Проте все було гаразд, просто Дамір мовчав.

— Добре, – зрештою промовив він. — Давай на шосту. Я зустріну тебе на зупинці.

— Добре. До зустрічі.

Збентежена й розгублена, я скинула виклик та сіла на ліжку, немиготливо дивлячись на екран телефону. З Даміром явно щось відбувалося, а я не могла зрозуміти що саме. Я його чимось образила? Чи, можливо, в нього якісь свої проблеми і тому він такий… відсторонений?