21.1

Аля вхопила мене за плечі та почала стискати, проводячи долонями вздовж моїх рук.

— Дихай, ну ж бо, давай. Вдих, — Аля голосно дихала, тримаючи мене за плечі та зазираючи в обличчя, але я ніяк не могла припинити робити судомні вдихи.

Реальність почала плисти.

— Дивись на мене, Асю, я тут! Дивись на мене, — Аля твердо та наполегливо привертала до себе увагу. — Ти бачиш мене?

— Так, — слабко відповіла я. 

— Дуже добре. Що ще бачиш? Кажи, – не вгамовувалася Аля. — Ось там, подивись в той куток, що там бачиш?

— Квіти, — занімілими губами промовила я, все ще не в силах взяти під контроль свій стан. 

— Чудово, — радісно всміхнулася Аля. — Що ще? Подивись уважно навколо.

Я роззирнулася, відчуваючи, як від різкого руху головою, картинка ще більше пливе, а в голові паморочиться. Але руки Алі тримали мене міцно, не відпускаючи, і я змогла сфокусувати погляд.

— Дзеркало, — промовила я, ледве ворушачи губами. — Вікно. Крісло і стіл.

— Прекрасно, — підбадьорливо промовила вона. — Можемо перейти до наступного етапу. Відчуваєш мої руки? Ось вони.

Аля інтенсивно водила своїми руками по моїм, уважно вдивляючись в моє обличчя.

Все ще важко дихаючи,я кивнула.

— Чудово, — зраділа Аля. — Тобі не здається, що тут прохолодно? 

Я спробувала дослухатися до своїх відчуттів, і здавалося, окрім оніміння та поколювання в кінцівках я взагалі нічого не відчувала, проте чим довше намагалася, тим чіткіше зрештою змогла вловити легкий доторк прохолоди до шкіри.

— Трохи прохолодно, — відповіла я їй.

— А сукня? Тобі зручно, фатин не колеться? — турботливо перепитувала Аля.

Я загальмовано намагалася вловити сенс та доречність цих питань, одночасно дослухаючись до власних тактильних відчуттів. Фатин був на зовнішній спідниці, тож ноги мої огортала м’яка тканина шовку.

— Шовк дуже м’який, — відповіла, відчуваючи, що дихання перестає бути таким важким і судомним.

— Яку чудову сукню ми купили, еге ж? — підморгнула мені Аля. — А шпильки не тиснуть в зачісці?

— Трохи тисне збоку, — визнала я, відчувши, що дійсно так і є: якась шпилька боляче впивалася в шкіру голови.

— Гаразд, позбудьмося її.

Аля витягла ту шпильку і самотнє пасмо волосся вільно впало, торкнувшись моєї щоки.

— Так ще краще! — промовила вона. — Ой, Асю, а чуєш, здається, пісня наша улюблена грає. Прислухайся.

Аля повела вухом в бік дверей зали і я несвідомо повернула туди ж голову. Прислухавшись, я дійсно почала чути знайому мелодію однієї з наших улюблених пісень. Аля раптово клацнула пальцями у мене над вухом, і я різко перевела погляд на неї.

Я вже не дихала так важко, і тіло відчувалося мною набагато краще, ніж ще кілька хвилин тому. В голові поступово почало прояснюватися.

— Ось, вдихни, — Аля щось підсунула мені до обличчя, і я несвідомо потягнула носом. 

Пахло солодкою м’ятою.

— Що це? — все ще трохи загальмовано запитала я.

— Сама мені скажи, — гмикнула Аля. — Відкрий рот.

Я послухалася і Аля поклала мені на язик, як виявилося, жуйку.

—  Як воно? — з посмішкою запитала вона.

— Солодко, м’ятно, трохи щипає, — відповіла я, теж вичавивши з себе посмішку.

М’ятна жуйка допомогла остаточно повернути ясність свідомості. Дихання ставало все спокійнішим, а неприємне відчуття ватяності та поколювання в тілі сходило нанівець. Я розуміла, що зі мною трапилося, і дякувала усім можливим силам, що Аля була в цей час поруч зі мною та допомогла мені пережити черговий напад м’яко та швидко.

— Ти приймаєш ліки? — серйозно запитала вона, помітивши, що мені вже краще.

— Так, як завжди, — дещо розгублено відповіла, потираючи пальці, які ще досі не повністю відійшли.

— Вже давненько не було, — задумливо промовила Аля, глянувши на мене уважно. — Ти сильно хвилюєшся через щось останнім часом?

Я лише знизала плечима. Не сказала б, що аж надто нервую чи переживаю. Або ж, можливо, просто не звертаю увагу на це, думаючи, що все під контролем.

Вочевидь, це далеко не так.

— Не знаю, Аль, — проаналізувавши свої почуття промовила я. — Зараз в мене таке враження, що я просто страшенно виснажена.

Аля обійняла мене, погладивши по спині.

— Переночувати сьогодні у тебе? 

— Так, — одразу погодилася я, а тоді невпевнено додала: — Але сьогодні мав приїхати Дамір, а я досі не можу до нього додзвонитися…

— Подзвонимо ще, — впевнено промовила Аля. — Повернемося на бал? Чи хочеш вже додому?

— Ні, давай ще побудемо тут, — я всміхнулася, розуміючи, що не можу дозволити, аби Аля через мене пропустила усі веселощі.