20.2

— Щиро кажучи, твої повідомлення мене занепокоїли, — зізналася Аля, коли ми з нею зайняли наш улюблений столик та зробили замовлення. —- Що там у вас сталося?

Я важко зітхнула та почала оповідати Алі усе від самого початку, не опускаючи жодної деталі. Вона була ледь не єдиною людиною, з якою я могла поговорити абсолютно про все, нічого не соромлячись та не приховуючи. Подруга уважно слухала, передаючи свої емоції від почутого яскравою мімікою.

Всередині моєї оповіді нам принесли замовлення і подальшу бесіду, чи то, скоріше — мій монолог, ми продовжували вже під гарячий шоколад та улюблені тістечка.

Коли я закінчила, Аля сидила з круглими очима та похитувала головою.

— Слухай, ну вражень у тебе звісно, — всміхнувшись, вона провела рукою над головою, а тоді посерйознішала: — А Дамірові я б у виховних цілях кілька потиличників відвісила! 

Звівши очі до неба, я всміхнулася та відпила своє улюблене лате. Аля теж зробила ковток, а тоді продовжила, не змінюючи тону:

— Ні, ну а що ти хочеш сказати, Ась, що це нормально? — подруга обурено розмахувала руками та дивилася на мене так, що я вже почала побоюватися, аби й самій потиличників від неї не відгрести. — Не переключився він! Ні, ну ви таке чули? Він що, телевізор і канали поплутав? А ти виходить, телепередача за суворим розкладом, яка несподівано увірвалася у прямий етер?

Порівняння Алі було настільки ж божевільним, наскільки й… слушним.

— Ну, якщо говорити метафорично, — замислено підвівши вгору погляд промовила я. — То, мабуть, так воно і відчувається.

— І тобі з цим нормально? — нахилившись до мене з округлими очима запитала Аля.

— Я не знаю, – важко зітхнувши, я знесилено сперлася на спинку крісла, відвівши погляд за вікно. — Мені ніби й дещо неприємна уся ця ситуація, але я намагаюся увійти в його положення та зрозуміти. Даміру теж не легко.

Аля серйозно дивилася на мене, звівши брови до перенісся. Важко було прочитати щось конкретне зараз у її погляді, але я точно бачила, що вона не надто задоволена моєю відповіддю.

— А в твоє положення хтось входить, скажи мені? — зрештою перервала вона ці мовчазні розглядання.

Замість відповіді я знизала плечима, та знову відвернулася до вікна. В її словах була доля правди, але її смак мені аж ніяк не подобався. 

Аля відчувши, що я не надто бажаю розвивати цю тему далі, важко зітхнула, та вже спокійно і більше невимушено промовила:

— То Дамір має приїхати якраз всередині місяця ?

— Так, відповіла я, — підтримуючи її ініціативу перевести тему в зручніше русло. – Щойно вони відпрацюють фінальні виступи — їх відпустять.

— Розкажи мені детальніше про це шоу, — попросила Аля, і додала з посмішкою та блиском в очах: — І фотки покажи!

Решту часу в кав’ярні я ділилася з Алею своїми враженнями від шоу, показувала знімки, які встигла перенести з ноутбука на телефон, та навіть кілька коротеньких відео, які мені разом з фотографіями скинув Сашко на моє прохання.

Аля теж залишилася під враженням від шоу, хай і отримала їх лише з моїх оповідей та фото. Найдовше вона роздивлялася костюми, аксесуари, зачіски та грим. Подруга дуже полюбляла й сама гарно вбратися та зробити щось незвичне з волосся. Особливо на свята та різні заходи.

До речі, одне зі свят якраз планувалося на початку нового навчального семестру. Щорічний традиційний зимовий бал відбувався у нас всередині січня і був неймовірно гарним та вишуканим заходом. Цьогоріч честь його проводити випала мені та нашому одногрупнику Андрію. Він був доволі тихим хлопцем, але мав надзвичайно гарну дикцію й вміння триматися на сцені. Разом з ним ми часто вели якісь невеличкі локальні заходи та організовували святкування.

— Вже знаєш, що одягнеш а зимовий бал? — спитала я у Алі.

— Та придивилася кілька суконь, треба буде вибрати, — махнула вона рукою. — А ти? Тобі треба обрати найкращу!

— Чого це? — здивовано всміхаючись, глянула я на неї.

Офіціантка принесла нам рахунок і ми, розплатившись, почали повільно збиратися, на ходу продовжуючи розмову.

— Як це чого? Ти ж ведуча! Всі мають на тебе дивитися і заздрити! 

Я розсміялася. Аля як завжди — ось всім навколишнім більше робити немає чого, окрім як мені заздрити.

— Гаразд, оберемо щось, — погодилася я. — Я однаково ще не маю варіантів.

— О-о-о, який жах! Терміново виправляти ситуацію! — з розширеними очима Аля вхопила свою сумку з крісла та потягнула мене до виходу з кав’ярні. – Йдемо до тебе! Будемо дивитися сукні в інтернеті.

Нічого не маючи проти, я зручніше перехопила подругу під лікоть, і мрячною, похмурою вулицею ми рушили до мене додому. 

Дорогою я наважилася розповісти Алі про своє рішення перевестися до столиці наприкінці семестру. Вона, звісно, засмутилася та кілька разів занепокоєно перепитала мене чи я впевнена. Але зрештою підтримала, зауваживши, що поки не уявляє, як буде тут без мене. 

Як я без неї буду я теж уявляла слабко, проте сподівалася, що дружба легше зможе знести відстань, ніж стосунки.