20.1

Як не дивно, але сьогодні я перестріла Алю вже на півдорозі до її дому.

— О-о-о, а що це за нові порядки? — підколола я Алю, коли вона, замислена та серйозна, летіла на усіх парах, ледве не пробігши крізь мене.

— Ой, Асько! Налякала мене! — вигукнула вона, зупиняючись.

— Куди летіла така серйозна? — я взяла подругу під руку й ми рушили з нею неспішним кроком.

— На зустріч з тобою, куди ж іще? — хохотнувши, вигнула брови Аля.

— Несподівано приємно, — замріяно промовила я, — що не довелося заходити за тобою аж додому.

Аля пирхнула, але змовчала продовжуючи рух в тому ж темпі.

— У тебе все гаразд? — запитала я, занепокоєна надмірно задумливим станом подруги.

— Не знаю, — відсторонено відповіла Аля за якийсь час. — Пам’ятаєш Ігорька? Ну, з паралельного класу отого мажора? Ми з ним ще зустрічалися місяці два.

— Ага, пам’ятаю, — відповіла я, зацікавлена з чого б це раптом подруга про нього згадала. — А чому ти питаєш?

— Та він мені дзвонив на Новий рік, — повільно промовила Аля. — Привітав і запросив на каву.

— Оу, це… — я не могла дібрати підходящих слів, бо сама була дещо ошелешена і не зовсім розуміла як мені реагувати на цю новину, тож обмежилася коротким та універсальним: — Цікаво.

— Егеж, — дещо нервово гмикнула Аля. — Цікаво, не те слово.

— Що ти йому відповіла?

— Що я передзвоню йому пізніше, — промовила Аля і розсміялася.

— Оце він в шоці був! — підтримала я її веселощі. — Можу уявити, з яким виразом обличчя він поклав слухавку.

— Та мабуть, — продовжувала сміятися Аля.

— То що ти думаєш? — запитала я, коли наші веселощі вгамувалися. — Підеш з ним на зустріч?

— Не знаю, Ась, — невпевнено промовила вона. — Ти ж пам’ятаєш яким він був… Це тоді, в п’ятнадцять, зустрічатися з багатенькими «поганцями» було дуже модно та романтично. А зараз думаю: чи воно мені треба взагалі? 

— В цілому ти права, — підтримала я слушність її роздумів. — Але хтозна, може за цей час він змінився? 

Аля знизала плечима, так і зберігаючи свій серйозно-замислений вигляд.

— Але ти взагалі цього хочеш, чи ні? — було видно, що вона сама не могла визначитися, вочевидь, заплутавшись у власних думках.

— Мабуть, — із сумною посмішкою відповіла вона. — Принаймні, якщо я погоджуся на зустріч — точно зможу дізнатися: чи він залишився тим самим Ігорьком, чи нарешті став кимось наближеним до Ігоря.

Аля криво всміхнулася та нарешті хоч трохи розслабилася, що було помітно по вже не такому напруженому виразу її обличчя.

— Ой, Асько, біс із ним з тим Ігорьком! — вигукнула вона. — Розказуй, давай, як поїздка минула. В усіх подробицях!

— Розкажу, звісно, — розсміялася я, знову впізнаючи непосидючу, енергійну подругу. — Але давай зайдемо кудись, бо погода… бр-р-р.

На відміну від звичних морозно-сніжних днів останніми тижнями, сьогодні на вулиці було туманно, вогко і противно. Я сподівалася, що це лише тимчасово, тому що хотілося ще хоч трохи насолодитися зимовою казкою.

— До «Булочної»? — запропонували ми одночасно та, весело пирхнувши, попрямували в бік улюбленої кав’ярні.