Розділ 20

Добряче відіспавшись, я встала майже під обід. Мама з татом ще вчора попередили мене, що зранку вони збираються йти на ринок. Тож вдома я була сама. Ліниво потягнувшись, я злізла з ліжка та рушила у ванну. Насправді мені страшенно хотілося їсти, але спочатку — гігієнічні процедури.

Коли ж я нарешті дісталася кухні, помітила, що мама прикріпила на холодильнику записку:

«З учора залишилися салати та закуски. Можеш їсти скільки завгодно, але пам’ятай, що там майонез!». 

Я розсміялася та відкрила холодильник, дістаючи з нього тарілки із салатами.

Це був наш з мамою локальний жарт. Колись, коли я була мала, почула в якійсь телепередачі, яку дивилася бабуся, про шкоду майонезу. І після того ходила й всім домашнім читала цілі проповіді про шкідливість цього продукту. Потім в мене це минулося, але досі, при найменшій нагоді мама мені це пригадує.

Смачно поївши, я попленталася до кімнати. Сьогодні не хотілося робити нічого активного, тож я взяла ноутбук та ліниво гортала стрічку соцмереж. За останню добу там з’явилося багато нових фотографій та відео моїх знайомих. Я всміхалася, розглядаючи кумедні знімки одногрупників зі святкування Нового року та писала їм дотепні коментарі.

Раптом в стрічці винирнув профіль із знайомим обличчям на аватарці. Ага! Ось ти і попався. Я клацнула на фото профіля, а слідом — на значок повідомлення.

«Ромка, привіт. Хотіла ще раз тобі подякувати за подарунок. Я лише вдома роздивилася, що підвіска на браслеті зі срібла. Тепер мені ніяково, що ти так витратився на подарунок для мене.» 

Мої пальці завмерли над клавіатурою. Я не знала, як правильно поставити йому питання, щоб не образити, але й зрозуміти для себе, чому ж він вирішив зробити мені такий дорогий презент. Адже не може мама бути права стосовно його симпатії до мене? Це було б дуже дивно та ніяково.

«Просто хотіла запитати, чи всім малознайомим людям та даруєш такі дорогі подарунки? :)» — дописала я, додавши в кінці смайлик. 

Я справді відчувала збентеження та незручність. Не хотілося б, щоб це дійсно щось означало для нього, тому що відповісти йому взаємністю я точно не зможу. Та він і сам має це розуміти. Ромка дуже хороший і добрий хлопець, хай часом буває трохи буркотливим. І було б прикро, якщо б він страждав через мене.

Щоб не мучити себе очікуванням відповіді, я згорнула цю вкладку та вирішила поки що подивитися фотографії, які прислав Сашко. Він ще першого числа пообіцяв, що зробить це, щойно випаде нагода. І ось, ще вчора ввечері мені прийшло сповіщення з пошти. Тоді сил дивитися вже геть ніяких не було, хай як сильно хотілося. Тож я відклала це заняття на сьогодні.

Фото були неймовірно класної якості! Ось що значить — гарна камера та вмілі руки фотографа. Я передивлялася наші знімки і не могла стримати посмішки а іноді й сміху. Такими живими, справжніми, щирими вийшли більшість фото. 

Хотілося кожну з них роздрукувати та повісити в рамочку. А чому б, власне, і ні? 

Я пригадала, що колись одногрупники подарували мені таку велику рамку-колаж, яка поєднувала кілька рамок різного розміру. Я встала з ліжка та пішла до іншої кімнати, аби знайти її та подивитися фото яких форматів там можна вставити.

Ідея роздрукувати їх та повісити в кімнаті справді була чудова. Повернувшись за ноутбук, я відібрала сім фотографії: кілька спільних, усією компанією, окремо з Даміром, зі Стасею та надзвичайно гарний знімок мене самої в процесі катання, який так вдало зловив Сашко.

Переносячи обрані фото на флешку, я побачила як спливло сповіщення про повідомлення від Роми. Швидко відкривши необхідну вкладку, уважно вчиталася в його повідомлення:

«Залежить від ситуації».

Я насупилася. Що це за відповідь така? Поки обдумувала, як правильно сформулювати питання, від Ромки прийшло наступне:

«Не зважай, Ась. Просто носи з задоволенням, якщо тобі подобається.»

Питань від його відповідей в мене лише побільшало, проте я зрозуміла, що навряд чи мені вдасться зараз витягнути з нього бодай щось більш конкретне. Важко зітхнувши, я набрала відповідь:

«Гаразд. Ще раз дякую тобі!»

Рома вподобав повідомлення та вийшов з мережі. Мене тривожило те, що він ухилився від прямої відповіді і я не розуміла справжнього мотиву його вчинку. Проте, що вже про це думати? Змінити я однаково нічого не можу. А відмовлятися від подарунка тільки тому, що я не розумію причини, з якої хтось вирішив його подарувати – теж нерозумно. Тим паче браслет справді мені надзвичайно подобався.

Ще мить поміркувавши, я махнула рукою, вирішивши не забивати собі цим голову. Натомість взяла телефон та наклацала смс: «Привіт, Алевтино! Вас турбує служба доставки зі столиці. Готові приймати посилку?».

Сама собі розсміявшись з такого жарту, я відклала телефон та пішла збиратися. З Алею ми домовилися про зустріч ще вчора, тож слід одягатися і йти її витягати з дому, бо я її знаю — знову запізниться «всього лише на п’ять хвилин».