19.2

Щойно переступивши поріг дому, я відчула, як на мене з величезною силою накочує втома. Дивно, так? Усю дорогу за розмовами з дівчатами навіть і не помітила, що так виснажилася за ці дні. Мабуть, це так подіяло відчуття комфорту та безпеки, пов’язане з перебуванням у рідних стінах.

 Мама одразу ж звеліла мені йти мити руки та всідатися за стіл. Я навть не здивувалася, що вона приготувала цілу святкову вечерю. І як би я не прагнула зараз піти й впасти на ліжко, але поспілкуватися з батьками я теж дуже хотіла. Все-таки за ці дні я дуже скучила, та й кортіло поділитися своїми враженнями від подорожі.

Батьки не поспішали з розпитуваннями, зосередившись на тому, аби спочатку мене нагодувати. Я розчулено всміхнулася від цієї турботи. 

— Ну що, Асю, як тобі столиця? — запитала мама, коли я, на її думку, вже достатньою мірою наїлася.

— Чудово! — захоплено вигукнула я. — Я ніби в казку потрапила! Там стільки краси! Все у вогнях, прикрасах, блискітках!

Активно жестикулюючи, я в усіх почуттях розповідала батькам про свої пригоди: де була, що бачила, що сподобалося. 

Вони слухали  це все з посмішкою, не перебиваючи та лише зрідка вставляючи емоційні вигуки, коли того вимагала оповідь.

Маму дуже зацікавило шоу і вона із задоволенням, в подробицях слухала хто там виступав, що робив, які були костюми та декорації. Татові теж, здається сподобалася оповідь про виступи, проте найбільший інтерес він проявив до ярмарку: розпитував які цікаві вироби я там бачила, що смачного куштувала, чи траплялися представники якогось незвичного ремесла.

Тато мій — майстер на всі руки. Проте найбільше він любить працювати саме з деревом. У вільний від роботи час він із задоволенням вирізьблює різні фігурки та робить невеличкі меблі типу ослінчиків чи настінних поличок. Якби мав більше часу та інструментів — напевно робив би й більше інших речей.

Коли вже так сталося, що розмова наша зайшла за ярмарок, я вирішила одразу дістати з сумки заготовлені подарунки. Мамі презентувала пряника та свічку, а татові я купила дерев’яну підвіску в машину ручної роботи у вигляді дракона у китайському стилі. На ній були спеціальні тканинні вставки, завдяки чому цю підвіску можна було використовувати як ароматизатор, крапаючи на них спеціальною рідиною.

Тато довго розглядав її з усіх боків, помічаючи кожну деталь, а тоді зауважив, що це дуже гарна робота та з посмішкою подякував.

Я знала, що тепер він її повісить на лобове дзеркало і навряд чи колись знімить. Тато, хоч і не проявляє занадто відкрито своїх почуттів та емоцій, але насправді — дуже сентиментальний та чуйний.

Мама була в захваті від свого презенту, тому що вона обожнювала свічки, а я ще й запах підібрала один із її улюблених.

Зрештою батьки також підвелися та рушили до кімнати.

— Ось, люба, це тобі, — коли вони повернулися, мама простягнула мені довгу сріблясту коробочку з бантом.

З нетерпінням відкривши її, я вражено охнула, побачивши всередині неймовірно гарний срібний ланцюжок з підвіскою-сердечком.

— Дякую! — я кинулася обіймати батьків. — Мені дуже подобається!

Я справді любила носити різноманітні ланцюжки, браслети, персні. Але саме срібні. Золото мені не подобалося, і скільки б разів мені не дарували родичі чи батьки, я все одно його не носила — так і лежало в скриньках. А ось срібло обожнювала і раділа, що цього разу вони дослухалися до моїх побажань та купили дійсно те, що я буду носити.

Мама допомогла мені вдягнути прикрасу і запропонувала випити чаю з тортом. Зізнаюся, я і так добряче наїлася, але мама підкупила мене тим, що спекла медовик, а від нього я ніяк не могла відмовитися — занадто вже любила цю смакоту у маминому виконанні.

Разом з мамою ми прибрали зі столу залишки їжі, поки грівся чайник. Коли ж ми сіли пити чай, батьки продовжили свій допит. Цього разу, мова зайшла вже за подарунки, раз ми так чи інакше підняли цю тему.

— А що Дамір тобі подарував? — з цікавістю запитала мама.

Я побігла до сумки та витягнула з неї ту саму футболку.

Мама взяла її та розгорнула, оглядаючи на витягнутих руках.

— Скалько А, — тихо прочитала вона напис та обережно запитала: — Асюш, а не ранувато це?

Тато мовчки сидів, склавши руки на грудях та похмуро дивився на футболку, ніби мама тримала в руках отруйну змію а не звичайний шматок бавовни.

— Мам, ну припини, це ж не обручка, — звела я очі до неба та всміхнулася. — Просто футболка. Мені приємно, бо все ж таки у нас з Даміром багато спільних планів на майбутнє, і я сподіваюся, що вони колись стануть реальністю.

Ми з ним справді багато мріяли та уявляли, яким буде наше життя після того, як ми закінчимо навчання. Де будемо жити, як створимо сім’ю, кого запросимо на весілля, коли воно буде. Ці речі здавалися мені такими очевидними і невідворотними, що  я не розуміла з чого мама взагалі так занепокоїлася через цю футболку.

— Якщо тобі подобається, ми з татом лише щасливі за тебе, Асю, — м’яко всміхнулася мама. — Просто нам хочеться вберегти тебе від зайвих розчарувань та душевного болю.

Я похитала головою. Батьки як завжди…