Розділ 19

Потяг зі столиці відправлявся о сьомій ранку. Добре, що метро починало працювати набагато раніше і ми без проблем дісталися до вокзалу навіть трішки завчасно. Проводжали мене Стася з Ромкою. Сашка вирішили не турбувати, щоб він не зривався з самого ранку.

Вчора ввечері Дамір проводив мене до Стасі та поїхав назад до частини. Ми домовилися, що одразу після приїзду додому він мені зателефонує і ми зустрінемося у нього або підемо прогулятися.

Чекати потрібно було ще тиждень, проте дні, які ми провели разом тут, давали багато натхнення та сил на те, аби легше витримати цей період очікування.

Звісно, приїде він ненадовго, всього лише на два тижні... Але я вже майже остаточно вирішила щодо свого переведення до столиці, тож зможу триматися за цю думку до того часу, коли це нарешті станеться.

— Приїзди до нас у гості, — промовила Стася, обіймаючи мене на прощання. — Коли захочеш.

— Дякую! — я міцно обійняла її у відповідь. — Ви теж до нас приїжджайте! Влітку, на море! 

— Обов’язково, — Стася всміхнулася, випустивши мене з обіймів. — Бережи себе. І напиши щойно будеш на місці.

— Добре. 

Підхопивши мої сумки, Рома зайшов до вагону, і я, махнувши ще раз Стасі, рушила за ним услід. На щастя, цього разу місце у мене було зручне, нижнє, а купе зі мною ділили троє дівчат — вочевидь, студенток, як я встигла розгледіти за прочиненими дверима.

Я почекала в коридорі, поки Рома покладе мої сумки в нішу, щоб не створювати зайвого натовпу в купе. Впоравшись, він вийшов, та в коридорі зам’явся, несміливо поглядаючи на мене.

— Все гаразд? — запитала я, помітивши, що він не поспішає йти.

— Так, я… — він метушливо зашарив по кишенях, відвівши погляд. 

Я збентежено дивилася на нього в очікуванні, не розуміючи, що відбувається. Щоки Ромки порожевіли чи то від зніяковіння, чи то від тепла у вагоні. Зрештою він витягнув з внутрішньої кишені куртки якусь коробочку та простягнув мені.

— Ось. З Новим роком.

Я дещо ошелешено глянула на коробочку, оперезану фіолетовою стрічкою, а тоді на Рому. Обережно взяла її та, розв’язавши стрічку, зазирнула всередину. Там на маленькій ялиновій гілочці лежав браслет з крупними фіолетовими намистинами. А посередині висіла витончена срібляста підвіска з літерою «А».

— Це натуральне каміння, — пояснив Рома. — Аметист. Він має корисні властивості, якщо віриш у таке. Допомагає впоратися з тривогою та стресом, розвиває інтуїцію й допомагає свідомості залишатися незатьмареною. Я всім рідним і знайомим на свята роблю прикраси з натурального каміння.

Оторопіло перевівши погляд з хлопця на браслет, я так і не знайшлася, що відповісти. Якось не в’язався у мене Ромка з такими подарунками, та й взагалі з вмінням виготовляти прикраси й розбиратися у натуральному камінні. Але що я насправді про нього знала, щоб будувати якийсь конкретний образ?

— Побачив у мережі твої фото з Нового року і вирішив, що він пасуватиме під твою святкову сукню, — дещо знічено пояснив він, помітивши відсутність реакції з мого боку. — Може, колись ще захочеш вдягнути її. Якщо тобі, звісно, подобається браслет. Бо не всі таке люблять.

Він закінчив свою промову швидко і дещо ніяково, а я нарешті змусила себе скинути це заціпеніння та хоча б щось відповісти.

— Це неймовірно гарно! — я обійняла хлопця, і він слабко та невпевнено відповів на цей жест, вже за мить відступивши назад. — Дякую! Я обов’язково носитиму його не лише під святкову сукню.

— Я радий, що тобі сподобалося, — він всміхнувся, продемонструвавши ці їхні сімейні  ямочки на щоках, одразу стаючи неймовірно схожим на Стасю.

— Але мені так прикро, що я не подумала про подарунок для тебе, — промовила я з щирим каяттям.

Стасі та Аллі я презентувала символічні подарунки, придбані на ярмарку. І навіть для Ади купила, залишивши Стасі, щоб та передала. А про Ромку чомусь не подумала. Як і про Сашка! Ой… Я подумки насварила себе за незібраність.

— Ти не мусиш, — спокійно відповів він. — Все гаразд, Асю.

Звичний «вокзальний голос» оголосив про відправлення потягу за дві хвилини. Рома, ще раз всміхнувшись на прощання, махнув рукою та рушив на перон.

Увійшовши до купе, я привіталася з сусідками та підбігла до вікна. Стася стояла якраз навпроти, притупцюючи від холоду. Побачивши мене, вона помахала, а тоді зиркнула вбік. З тієї сторони до неї підійшов Рома і, судячи з виразу її обличчя і супутніх жестів, вона цікавилася, де його так довго носило. Той коротко щось відповів, і обличчя Стасі миттєво розслабилося, знову осяявшись посмішкою. Вона кивнула та знову глянула на мене.

Потяг поволі почав рушати. Стася та Рома проводжали його поглядами, ще раз коротко махнувши. А я дивилася, як вогні вокзалу починають все швидше миготіти, віддаляючи мене від столиці.

Ця подорож була надзвичайно цікавою, хоч і дещо дивною. Та найдивнішим, як на мене, стало її завершення.