18.3

На цьому тема мого ймовірного переведення до столиці вважалася закритою за мовчазною згодою нас обох. Ми з Даміром обговорювали вчорашній день, згадували веселі випадки з навчання, наші спільні «приколи», насолоджувалися смачною кавою, тістечком та компанією одне одного.

Тістечко, до речі, як і згадував Дамір, було надзвичайно смачним та дуже схожим на те, що подавали у нашій «Булочній», хоча ми з Алею більше полюбляли тамтешні кремові.

За розмовами ми так засиділися в кав’ярні, що ледве не спізнилися на сеанс кіно. Кінотеатр був за десять хвилин пішки від кав’ярні, тож Дамір швидко розплатився, і ми вийшли на вулицю.

Там нас привітно зустрів лапатий сніг, який почав сипати, коли ми ще сиділи всередині. Погляд мій постійно чіплявся за нього, спостерігаючи через вікно, як неспішно він падає на дерева, будинки, асфальт та людей, ніби сповільнюючи весь світ своїм спокійним падінням.

Морозне повітря після теплого приміщення здавалося особливо кусючим. Щоки помітно пощипувало, а ніс, здається, в перші ж миті набув червоного кольору. Хай як я любила зиму, та зараз мені хотілося негайно зайти назад у тепло, і бажано, нікуди не виходити до кінця дня. Але я розуміла, що такі неприємні відчуття всього лише через різкий перепад температур, і побудь я надворі трохи довше — поступово адаптуюся.

Та на жаль чи на щастя — часу на звикання в мене сьогодні не було, бо ми швидким енергійним кроком, майже не розмовляючи дорогою через небажання наковтатися холодного повітря, дійшли таки до кінотеатру.

— Ху-у-ух, — видихнула я, пересмикнувши всім тілом, коли знімала у вестибюлі верхній одяг. — Зима цього року особливо сувора.

— Це вже точно, — промовив Дамір, віддаючи наш одяг у гардеробну. 

— Не бачу, щоб ти змерз так само сильно, як і я, — жартома штурхонула я його ліктем вбік. 

Дамір розсміявся і, обійнявши мене однією рукою, повів у бік прилавку з попкорном.

— Мене любов гріє, — промовив він з посмішкою.

— Цікаво дізнатися, чого тоді мене не гріє, — удавано насуплено промовила я.

— Та я жартую, Ась! — він притис мене до себе сильніше та пояснив: — В нас стільки шикувань надворі відбувається, що я вже, мабуть, просто загартований холодом.

Я звела очі до неба та похитала головою. Звісно, я приймала вибір Даміра вступити до військової академії. Проте, це не означає, що я розуміла таке бажання. Але, якщо йому подобається, то я за нього лише радітиму.

— Візьмемо карамельний? — запитав він, коли ми зупинилися біля прилавку з попкорном, напоями та іншими перекусами.

— Так, давай, — карамельний попкорн був моїм найулюбленішим. — І колу візьми мені.

Я чарівно всміхнулася Даміру, і він, посміюючись, підійшов до каси, аби зробити замовлення. Людей на кіносеанс було не так багато: мабуть, переважна більшість продовжувала святкувати або ж роз’їхалася по домах чи в гості до рідних.

У нас були козирні «місця для поцілунків» на задньому ряду. І хоч я зазвичай не дозволяла собі зайвого у публічних місцях, та кілька скромних поцілунків Дамірові таки подарувала під час сеансу.

Сама з себе дивуюся в цій поїздці: поцілунки і в лабіринті, і в кіно, та ще й дещо більше у ванній кімнаті чужої квартири! Щось ти, Асю, розійшлася. Хоча спомин про останнє викликав у мене нервовий свербіж під шкірою, але я не дозволила негативним думкам взяти гору.

Після кінотеатру ми з Даміром заскочили ще до розважального центру: того самого, де були вчора. Як виявилося, сьогодні там відбувалося щось на кшталт новорічної забави — веселі конкурси, ігри, змагання. 

Ми з Даміром залюбки взяли участь в обкидуванні штучними сніжками та змаганні на лопання кульок дротиками. Дамір в цьому конкурсі на влучність навіть виграв для мене невеличкого плюшевого пінгвіна.

Я була неймовірно щаслива, не стільки через м’яку іграшку, хоча я їх дуже любила, — скільки через те, як весело, безтурботно та щасливо ми провели цей час.

Коли надворі вже на повну світили яскраві святкові вогні, ми з Даміром рушили до метро. Він мав встигнути повернутися в частину до десятої, та й мені краще було б виспатися перед дорогою.

У метро нам пощастило одразу сісти, і я ледве не задрімала, зручно вмостивши голову на Даміровому плечі. Він тримав мене за руку, механічно погладжуючи кісточки пальців, та задумливо дивився на двері вагона, за якими мерехтливими стрічками проносилися станція за станцією. У відображенні я бачила його серйозне, замислене обличчя та злегка зведені до перенісся брови.

— Все гаразд? — запитала я, відірвавши голову від плеча Даміра, занепокоєна таким його похмурим виглядом.

Дамір смикнув головою та тепло всміхнувся.

— Звісно, Асьон. Просто думаю про завтрашні тренування та шоу.

— Розумію, — я знову вмостила голову у нього на плечі та тихо промовила. — Нічого, скоро це вже закінчиться і ми зустрінемося вдома.

— Так, — відповів Дамір. — Обов'язково.