18.2

— Даміре, — я вирішила спочатку поділитися із ним своїми почуттями, щоб він зрозумів мою мотивацію, а тоді вже підвести все до моїх планів. — Мені так мало нашого часу разом.

Я поклала свою руку поверх його та зазирнула Дамірові в очі.

— Я так сильно сумую за тобою. За нами. Здається, що коли ми на відстані, кожен з нас живе своїм окремим життям, а для нашого спільного в них залишається так мало місця…

Я з сумом та жалем поглянула на Даміра. Він стиснув мою руку та відповів:

— Звісно, Асю. На жаль, так і є. Адже як може бути інакше? Ми живемо в різних містах, вчимося в різних університетах, у кожного з нас своє коло спілкування. Це цілком логічно. І навіть якби ми продовжували перебувати в одному місті, все одно кожен з нас мав би й своє власне життя, окрім нашого спільного.

Я визнавала рацію Даміра, хай його слова і звучали зараз трохи зажорстко, як на мене. Хоча, можливо, він просто не повністю зрозумів, що я маю на увазі.

— Так, Даміре, звісно, я це все усвідомлюю. Просто, коли ми поруч фізично, наше спільне життя ніби більше пов’язане з нашими індивідуальними, розумієш? Адже тоді ми частіше перетинаємося, більше часу проводимо разом і вплітаємося в компанії одне одного… — я дивилася на Даміра з надією, що він справді зможе зрозуміти, про що я йому говорю.

Дамір дивився на мене злегка насупившись, розмірковуючи над моїми словами.

— Асю, ти ж усвідомлюєш, що зараз це неможливо? — насторожено запитав Дамір. — Я не можу покинути академію лише заради того, щоб наша взаємодія мала інший формат… Та й на самому початку ми з тобою обидва знали, на що йшли, усвідомлюючи, що стосунки на відстані мають свої незручності.

Я важко зітхнула.

— Я просто подумала, що… — почала було я, проте була змушена перерватися, бо до столика якраз підійшов офіціант з нашим замовленням.

— Тож, як я вже й казала, — продовжила я розмову. — Я подумала, що, можливо, мені варто перевестися до столиці?

Випалила я, і несміливо поглянула на Даміра. Вираз обличчя його був незворушним. Звісно, я не очікувала стрибків до стелі чи радісних пісень, проте розраховувала хоча б на посмішку.

— Якщо ти дійсно цього хочеш, — промовив він, вичавивши таки з себе слабку посмішку.

— Тобі не до вподоби ця ідея? — похмуро запитала я.

— Ні, чому ж? Я лише за, — бадьоро відповів він. — Просто… ти впевнена, що зможеш це зробити? Адже твої проблеми зі здоров’ям…

Невдоволено підтиснувши губи, я кинула на нього гострий погляд. Не те, щоб я приховувала свій недуг, проте ніколи не використовувала його як привід отримати якісь «знижки» і ненавиділа, коли мене через це жаліли.

Так, я не завжди могла впоратися сама, тому й залишилася вдома. Проте це не означає, що я не зможу постаратися і забезпечити себе тут якоюсь-неякою підтримкою про всяк випадок. Враховуючи те, що Стася та Алла мені самі її запропонували.

Та й взагалі, можливо, це скоро мені не знадобиться, тому що чим далі, тим краще мені вдається давати собі раду. І вже зараз я набагато менше потребую сторонньої допомоги, ніж, наприклад, ще пів року тому.

Дамір зауважив вираз мого обличчя та поспішив виправдатись:

— Вибач, люба, я не хотів тебе образити, — взяв він мене за руку, зазираючи в очі. — Просто хвилююся за твій стан.

— Зі мною все в порядку, — рівно відповіла я. — Тим паче Стася та Алла пропонували свою допомогу в разі чого.

— То ти вже все вирішила, раз домовилася з ними? — спокійно запитав Дамір.

— Поки що ні, — зітхнувши, промовила я. — Звісно, я трохи хвилююся, але щойно ця ідея спала мені на думку, як я більше не змогла її відпустити. 

Дамір продовжував мовчки тримати мене за руку, уважно дивлячись мені в очі. Що він там хотів побачити, я не знаю, але я продовжувала далі викладати йому свої думки та ділитися планами й сумнівами.

— В будь-якому разі, у мене є ще пів року до наступної сесії. Думаю, за цей час я зможу зрозуміти — варто мені переводитись чи я все-таки не впораюся самотужки.

Договорила я це зовсім пригніченим тоном. Чомусь, коли я уявляла це у себе в голові, моя «невелика проблемка», як я її сама часто називала подумки, не здавалася аж таким критичним вирішальним фактором. Зараз же мені почало здаватися, що я надто переоцінила власні можливості, і настрій від того геть зіпсувався. Як ставалося щоразу, коли я відчувала себе ніби неповноцінною через власну недугу.

— Гей, Асьон, — Дамір злегка стиснув мою руку. — Я не хотів, щоб ти засмучувалася. Просто варто дуже добре все зважити.

— Так, звісно, — я вичавила з себе слабку посмішку. — Ти правий. Я обов’язково все добре обдумаю.