18.1

Звичним маршрутом ми доїхали до центру. Коли ми вийшли з метро на центральній площі, Костик дійсно попрощався з нами та пішов у своїх справах, побажавши нам гарно провести день. А я в ту мить відчула сором, що своєю реакцією могла його образити. Правильно все ж сказав Дамір: не варто робити передчасних висновків, не розібравшись у ситуації. Сподіваюся, Костик справді з розумінням поставився до цього та не тримав на мене образи. Стряхнувши головою, аби прогнати ці похмурі думки, я звернулася до Даміра:

— Куди підемо насамперед?

— У парку неподалік є дуже затишна кав’ярня, — відповів він з усмішкою. —  Там готують смачні шоколадні тістечка, чимось схожі на ті, що є у нашій улюбленій «Булочній» вдома.

— Заінтригував! — я всміхнулася та легенько смикнула його від нетерпіння за лікоть, на який спиралася. — Я хоч і не надто голодна, але тепер хочу те тістечко!

Дорогою до кав’ярні Дамір розповідав мені про своє навчання, тренування та шоу. Виявляється, їм ще й належала невелика винагорода за їхні виступи, тож це значно полегшило студентам життя, даючи додаткову фінансову підтримку.

— Я чомусь думала, що ви від університету виступаєте, типу самодіяльності, — промовила я.

— Так і мало бути, — кивнув Дамір. — Але коли шоу стало набирати популярність, наш керівник зажадав від міської влади винагороди для нас, аргументуючи тим, що на нас тримається ледь не вся цьогорічна розважальна програма, а студентам зайві гроші точно не стануть на заваді.

Дамір говорив це з посмішкою, а в голосі його звучала повага та гордість. Схоже, керівника він дуже шанував і любив, попри його суворість на тренуваннях, про яку він уже неодноразово згадував раніше.

— Це дуже класно, що ваш тренер так потурбувався про вас. Схоже, він дуже гарний керівник.

— Так і є, — підтвердив Дамір. — Решта керівників потім взяли з нього приклад та почали вимагати винагород й для своїх артистів. 

Дамір гмикнув та хитнув головою.

— Звісно, місцева влада погодила цей запит для всіх учасників, не бажаючи створювати конфліктів, та ще й у розпал свят.

— Виходить, ваш тренер дав поштовх усім іншим, — підсумувала я. — Мабуть, вище керівництво цьому не надто зраділо.

— Йому не звикати, — зі смішком відповів Дамір та відчинив двері кав’ярні.

За легкою, невимушеною бесідою я й не помітила, що ми вже дійшли. Приміщення кав’ярні дійсно справляло дуже приємне враження. Інтер’єр був виконаний у світлих теплих кольорах. Біля столиків стояли м’які крісла, які ідеально пасували до загальної кольорової гами. А окрім цього, була ще й зона з диванчиком та подушками, біля якого також стояв низенький столик. Там так само можна було з комфортом випити кави чи з’їсти тістечко.

Ця деталь нагадала мені елемент з інтер’єру одного відомого усім серіалу, і я не втримала посмішки. Дамір знав, що мені тут точно сподобається.

— Тут дуже гарно, — захоплено вимовила я, віддаючи Дамірові пальто.

— Радий, що тобі подобається, — усміхнувся він, залишаючи наш одяг на вішалках при вході.

Ми пройшли до одного з дальніх столиків біля вікна. На столику стояла невеличка лампа у вінтажному стилі, яка давала тепле тьмяне світло. Дамір допоміг мені сісти та влаштувався навпроти. Від його турботи на душі в мене одразу потеплішало, і посмішка стала ще ширшою.

Щойно ми сіли — офіціант приніс нам меню, чемно привітавши та повідомивши, що готовий підказати, якщо ми не знаємо, що замовити.

Зізнаюся, тут був справді вражаючий асортимент кави та солодощів. Різноманітні тістечка, торти, десерти. Кава також була різних сортів, із можливістю додати, здається, будь-який вид молока та сиропів.

Я вирішила сьогодні замовити собі своє улюблене лате, але спробувати його з полуничним сиропом, і те саме шоколадне тістечко, яке так гарно прорекламував мені Дамір.

Він також замовив собі його та звичайну чорну каву.

— Як тобі свята у столиці? — запитав Дамір, коли офіціант прийняв наше замовлення. — Сподобалося?

— Так, дуже! — охоче поділилася я враженнями. — Не знаю, як навесні та восени, але зараз вона виглядає особливо казково. Я ж була тут влітку, пам’ятаєш? Їздила до Тані. — Дамір кивнув. — І я ще тоді закохалася у це місто, але хотілося б побути довше, помилуватися кожним сезоном та відвідати усі можливі куточки.

Я хвилювалася і не знала, чи варто зараз розпочинати розмову про те, що я хотіла б перевестися до столиці. Адже я поки що нічого точно не вирішила, а давати марних надій ні Дамірові, ні собі я не хотіла.

— Я хоч і перебуваю тут на постійній основі, та, на жаль, досі так і не відвідав усе, що хотілося б, — гмикнув Дамір. — Навчання трохи заважає.

Дамір сказав це таким тоном, що я не втрималася й розсміялася. А він охоче підхопив мої веселощі. 

— О, я розумію тебе. Навчання завжди чомусь заважає, — додала я.

Коли наш сміх вщух, за столом на якусь мить запанувала тиша. Ми не поспішали переривати її, дивлячись у вікно та думаючи кожен про своє. Думки про те, щоб все-таки поділитися з Даміром своїми планами, хай вони й не були до кінця визначеними, ставали все нав’язливішими. Але я так боялася, що раптом нічого не вдасться, а ми вже матимемо якісь сподівання… Це найгірше — коли власні очікування розбиваються об реальність.