Розділ 18

Прокинулися ми на диво рано, ще не було навіть восьмої години. Тож до приходу Даміра, ми зі Стасею мали можливість спокійно вмитися, поснідати та навіть поспілкуватися з Аллою.

— Ну що, команда, як минуло свято? — промовила вона, пурхаючи по кухні та готуючи нам легкий сніданок.

Взагалі-то ми зі Стасею хотіли приготувати самостійно, та Алла всадила нас за стіл, промовляючи, що вона поки що сама може впоратися із цим завданням.

— У нас як завжди, ти ж знаєш Аду, — прихнула Стася. — Скучно не було.

— А в тебе, Асю? — звернулася до мене Алла, перевертаючи на пательні млинець.

— Теж непогано, — невимушено відповіла я. — Познайомилася з багатьма новими людьми. 

— Нові знайомства це добре, — кивнула Алла. — А вчора що робили? Де були?

— Ходили до розважального центру, — відповіла Стася. — Виявляється, Ася ледь не професійно катається на ковзанах.

— Та ну тебе, Стась, — розсміялася я. — Це ось, Костик в нас професіонал. А я так, любителька, яка просто обожнює це заняття.

— Уявляєш, мамо, у місті де живе Ася немає ковзанки. А я ніяк не можу вмовити її переїхати до столиці.

— Справді? — здивувалася Алла. — Навіть відкритої взимку немає?

— Ні, — знизала я плечима. — Колись планували зробити, та вже багато років лише самі розмови.

— А ти хотіла би перевестися до столиці? — Алла вже виклала черговий млинець на тарілку та глянула на мене з цікавістю.

— Не знаю… Можливо, але… — я зам’ялася, не знаючи, чи варто розповідати Аллі зі Стасею про свою проблему.

Не те, щоб я соромилася чи відчувала ніяковість, та я не любила скаржитися іншим на свої проблеми і не любила, коли мене жаліють.

— Якщо не хочеш, можеш не відповідати, — перевала мене Алла. — Я розумію, що бувають особисті причини, про які не хочеться говорити.

— Та не те, щоб, — промовила я і, зітхнувши, все ж промовила, вирішивши відкритися: — У мене є деякі проблеми зі здоров’ям і бувають моменти загострення, коли мені необхідна чиясь допомога. Вдома про мене може подбати мама або подруга, які вже знають, як діяти в подібних ситуаціях. Саме тому я вступила до нашого місцевого університету. 

— Мені прикро, що тобі доводиться через таке проходити, люба, — промовила Алла. — Проте не думай, що тут тобі ніхто не допоможе. Якщо тобі буде зручно — ти можеш жити у нас. Я думаю, Стася буде не проти.

— Звісно я не проти! — вигукнула вона. — Я те саме пропонувала Асі.

— Ну ось, — кивнула Алла. — І нам веселіше буде і тобі спокійніше. Не бачу в цьому проблеми.

— Дякую вам, — я відчувала як на очі навертаються сльози розчулення. — Я обов’язково над цим поміркую.

— Поміркуй, — погодилася Алла. — Чекатимемо на твоє позитивне рішення.

Вона всміхнулася та поставила на стіл тарілку з млинцями і маленькі піали з медом та варенням.

— А тепер їсти! Смачного!

Після сніданку ми зі Стасею встигли навіть трохи відпочити та зробити ще кілька спільних фото, які таки виставили в соцмережі. Стася заспокоїла мене, що Ада теж не буде проти, якщо я запощу наші з нею знімки, та я вже вирішила відкласти це заняття на вечір.

Час за нашими розмовами пролетів непомітно і з хвилини на хвилину мав прийти Дамір. Тож я швиденько нафарбувалася, зробивши мінімальний макіяж, як я любила найбільше, і вдягнулася у звичайні джинси та теплий светр. Мені не була притаманна звичка виряджатися не по погоді. Насамперед я мала почуватися комфортно і тепло. 

Вже зібрана та вдягнена я сиділа на кухні, розповідаючи Аллі свої враження від столиці та ярмарку. Дамір трохи затримувався, але вже написав мені повідомлення, що він під’їжджає.

Ввечері я мала повернутися до Стасі і завтра ми вже не зможемо з ним побачитися, тому що з самого ранку в мене потяг додому. Дамір же від завтра має ще тиждень тренувань та виступів і лише після цього зможе приїхати додому. Ще вчора ми домовилася, що Стася з Ромою або з Сашком, як вийде, — проведуть мене на вокзал. Тож сьогоднішній день мав бути у нашому з Даміром особистому розпорядженні лише на двох.

Нашу з Аллою розмову перервав дзвінок у двері. Я підскочила та побігла разом зі Стасею відчиняти.

— Вітаю, шановні дами, — сяючи променистою посмішкою промовив Костик, який стояв за дверима поруч з Даміром.

Дамір теж привітався, посміхаючись, а я не встигла приховати збентеження та невдоволення на своєму обличчі і Костик це одразу ж помітив.

— Що, вже встигнув набриднути своєю присутністю? — весело промовив він до мене. – А я сподівався, між нами зародилася тепла дружба.

Він театрально вхопився за серце, демонстративно закочуючи очі.

— Та ні, ні, Костику,  — заперечила я. — Просто не очікувала тебе побачити сьогодні.

— О, не хвилюйся, — махнув він рукою. — Я лише доїду з вами до центру і далі піду по своїм справам.

Мені стало трохи ніяково, від того, що він подумав, ніби його присутність мене обтяжує. Це, звісно, не так. Просто я мала певні очікування на цей день, і хотілося б, аби вони втілилися в реальність.