17.2

Голос Стасі звучав стривожено, хоч на обличчі важко було щось прочитати.

— Так, — автоматично промовила я, а тоді затнулася, все ж замислившись на мить. — Мабуть, так.

— Ти не впевнена? — продовжувала допитуватися подруга.

— Не знаю, Стасю, — зітхнувши відповіла я. — Мабуть, я просто хочу в це вірити, тому й думаю, що все добре.

— Ви поговорили про те, що було на святкуванні? — після короткої паузи поставила Стася наступне питання.

— Так. Поговорили, — дещо відсторонено відповіла я, спостерігаючи, як Дамір про щось весело перемовляється з Костиком. — Ми ніби все з’ясували, проте я не впевнена, що Дамір повністю мене зрозумів. Здається, він взагалі не бачить проблеми, і думає що я її собі вигадую.

— Можливо, варто поговорити ще раз, у більш спокійній обстановці? — запропонувала Стася. — І спробувати до нього донести, що саме тебе турбує?

— Можливо, й так, — погодилася я з нею. — Проте, Стасю…

Я зам’ялася, вагаючись, чи варто зачіпати цю тему і взагалі надавати їй якусь вагу, та все ж продовжила:

— Сьогодні Костик сказав мені, що ініціатором святкування Нового року у Насті ніби як був сам Дамір із Настею. Але він потім став казати, що не впевнений і, можливо, група вирішила це разом, поки його не було, а Дамір з Настею просто оголосили. А я вже не знаю, чому вірити, — я вкотре важко зітхнула та інтенсивніше потерла долоні, які зараз, здається, холодило не лише від морозу…

— Я хотіла, щоб ця поїздка стала для нас обох ковтком свіжого повітря, але мені здається, що все пішло взагалі не так, як мало б бути.

Стася дивилася на мене поглядом, сповненим розуміння та співчуття. А я вперше за ці дні, мабуть, змогла зібрати до купи всі свої думки.

— Я кохаю його, розумієш? — промовила я, зазираючи Стасі в обличчя. — Кохаю ще зі школи. Я знала, що стосунки на відстані — це не просто, проте вірила, що ми все здолаємо. І так, зараз у мене є багато питань щодо його поведінки, які я хотіла б чітко з’ясувати. Проте я також розумію, що через наявні обставини ми можемо провести не так багато часу разом. І мені хочеться насолоджуватися кожною такою миттю, поки ми поруч, незважаючи на все інше. І коли він приїде додому — я обов’язково з ним поговорю. Проте зараз, тут… Мені не хочеться псувати все конфліктами та складними розмовами. Можливо, якраз цей перепочинок та час до зустрічі вдома необхідний нам обом, аби все переосмислити та дійти потрібних висновків. Я впевнена, що ми зможемо порозумітися та вирішити усі суперечливі запитання. Але немає сенсу псувати цим відпочинок.

Якусь мить Стася мовчала, разом зі мною дивлячись у бік хлопців. Дамір якраз відійшов від них та прямував у наш бік.

— Розумію тебе, — тихо відповіла Стася. — І з усього серця вболіватиму за вас.

Стася підбадьорливо мені всміхнулася та стиснула мою долоню.

— Вони наступні в черзі, — промовив Дамір, коли опинився вже за крок від нас. — Тож скоро зможемо перекусити. Ходімо, поки що візьмемо напої, тут якраз неподалік є потрібний прилавок.

Ми розташувалися за одним зі столиків, які були в такій собі фуд-зоні. Костик з Ромою принесли наші шашлики якраз тоді, коли й Дамір з Сашком напої. Мені хотілося спробувати глінтвейн — раніше я ніколи не куштувала цей напій. Від нього йшов такий неймовірний аромат спецій, що я не змогла відмовити собі у цьому задоволенні.

Стася теж підтримала мій вибір, як і решта хлопців, окрім Сашка. Він взяв собі чорну каву.

Звісно ж, перед тим як приступити до їжі, ми зробили спільне фото на смартфон — мені хотілося закарбувати кожну щасливу мить з цієї подорожі.

Ставши навколо столу, ми взяли свої напої, і Костик патетично промовив:

— За Новий рік, друзі! Хай він принесе усім нам багато щастя, грошей і приємних вражень!

— За Новий рік!

— За Новий рік!

Ми розсміялися, вдаряючи над центром столу паперовими стаканчиками. Ось так: на вулиці, під світлом ліхтарів та новорічних вогників, з однією тарілкою шашлику на всіх та напоями в одноразових стаканчиках… Та цей момент здавався мені куди більш справжнім святкуванням Нового року, ніж той, що був сьогодні опівночі.

Це відчувалося так щиро, казково та затишно, що всередині мене розпливалося неймовірне тепло та розчулення при погляді на всіх цих людей, які за надзвичайно короткий проміжок часу вже встигли зайняти окреме місце в моєму серці.

Довго перебувати на ярмарку ми не стали: прогулялися ще трішки, зробили пам’ятні фото у фотобудці та разом із величезним білим пухнастим ведмедем. А тоді рушили у бік камер схову, в яких хлопці залишили мої сумки. 

Зараз нам необхідно було знову розійтися — Дамір та Костик поверталися у свою частину,  а я їхала ночувати до Стасі.

Ми чекали на хлопців у парку, недалеко від станції метро, і коли вони з’явилися з рештками моїх сумок, Ромка страждальницьки застогнав:

— О, ні, тільки не це знову!

Ми зі Стасею розсміялися і я поспішила заспокоїти хлопця:

— Не переживай, Ром, там уже немає ані консервації, ані буженини. Лише мої речі.