Розділ 17

Локація, на яку привела нас Стася дійсно справляла неабияке враження. Навіть Костик перестав щось невдоволено бурчати собі під ніс та зацікавлено роззирався довкола. Ми стояли на вході до величезного дзеркального лабіринту. Блискучі срібні коридори, які відбивали світло від святкових вогнів, якими була прикрашена стеля, змушували затамувати подих та захоплено роззиратися

— Оце так, — промовила я, не в силах стримати власних емоцій. — Але боюся, що я зі своїм топографічним кретинізмом тут заплутаюся, щойно увійду.

Я видала нервовий смішок, з острахом поглядаючи на дзеркальний хід. 

— Не бійся, підемо разом, — Дамір стиснув мою руку та підбадьорливо кивнув. — Всі йдуть?

— Я так розумію, мені в пару дістаєшся ти, малий? — Костик жартівливо розтріпав Ромі волосся, а той смикнув головою, невдоволено кривлячись.

— Можеш йти зі мною, якщо хочеш, — звернулася до Ромки Стася, — А Сашко піде з Костиком.

— Тебе мені й вдома вистачає, — буркнув Рома. — З цим хоч весело.

Він хитнув головою, вказуючи на Костика та хитро всміхаючись. Стася жартома штурхонула Рому в плече, примовляючи щось про неповагу до старших сестер. Той на це лише розсміявся та спритно ухилився від наступного її замаху кулачком.

Ми по черзі увійшли до різних ходів лабіринту, отримавши вказівки від інструктора: як проходити, що робити, якщо стало страшно або  погано і терміново потрібно вийти і так далі.

В дзеркальному лабіринті я бувала вперше. Влітку наше місто сповнене найрізноманітніших розваг, в тому числі і різних лабирінтів. В нас були і лабирінти зі стрічок, і дзеркальні, і навіть щось типу джунглів. Окрім цього — найрізноманітніші атракціони, кімнати сміху та жахів, 7D кінотеатри, симулятори віртуальної реальності… Та що завгодно, здається, було.

Але нюанс в тому, що коли воно в тебе під носом на регулярній основі то ніби не сильно й хочеться ходити й роздивлятися, розважатися. А ось коли ти в незнайомому місці – навіть буденні речі раптово стають набагато цікавішими та ціннішими. За це я дуже любила подорожі до тих міст, у яких раніше не бувала.

Відчуття від просування лабіринтом були дуже цікаві. Так багато відображень з усіх сторін, що аж в голові почало паморочитися. Здається, в цих умовах справді дуже легко втратити орієнтацію в просторі а то й взагалі загубитися в реальності, адже спробуй зрозумій: де тут твоє відображення,  а де лише його копії.

Чи це все одно будуть справжні відображення? Думки повели мене в якісь філософьскі джунглі і, струснувши головою, я зосередилася на шляху, намагаючись зорієнтуватися… А куди, власне, ми взагалі зараз йдемо? Бо поки що вів мене Дамір, а я, поглинена у власні думки, навіть не звернула на це уваги.

Схоже, подумала я про це якраз вчасно, бо наступної миті ми вперлися... У самих себе. А точніше — у власні відображення. Від несподіванки я пискнула, ледве не протаранивши лобом дзеркало

— Схоже, тут тупик, — замислено промовив Дамір.

— Так виглядає, — зі смішком відреагувала я на таке його очевидне твердження. — Отже маємо повертатися назад, так?

— Ну, не обов'язково, — промовив він хитрим, звабливим тоном. — Можемо трохи затриматися тут.

— Даміре, — почервонівши, я легенько штовхнула його в груди. — Тут же мабуть камери всюди.

— Так і ми нічого непристойного не робитимемо, – знизав плечима він, нахиляючись до мого обличчя. — Лише трохи поцілунків.

Хай як мені було ніяково, проте не відповісти на Дамірові ніжності я не могла. Краєм ока помітила як чарівно-магічно відображається наш поцілунок в дзеркалах і просто дозволила собі побути в цій миті, насолоджуючись нашою близькістю.