16.2

 Я злегка підсковзнулася, але швидко відновила рівновагу.

— Тобто, Дамір запропонував це? — вирішила уточнити, що мені нічого не почулося.

— Вони з Настею разом, — кивнув Костик та поспішно додав: — Але, можливо, вони з іншими вирішили це раніше, а Настя з Даміром просто всім оголосили. Я не впевнений, тому що перед цим пропустив тренування.

— Зрозуміло, — похмуро промовила я.

Насправді, нічого не було зрозуміло. Я абсолютно заплуталася в усьому. Дамір, здавалося, був дуже щирим тоді на кухні, і, я думаю, справді просто пішов за усією групою. Але зі слів Костика виглядає так, ніби ініціатива виходила від нього. Хоч він точно і не впевнений. Маячня якась.

Я зиркнула на хлопця. Він їхав замислений і трохи насуплений, що для нього, здається, взагалі було не надто властиво, з його-то веселим норовом.

— Не зважай, Ась, — промовив він. — Я справді можу помилятися. Не хочу, щоб ви через це сварилися, і щоб я став тому причиною.

«Хвилюється, що Дамір на нього злитиметься», — зрозуміла я.

— Не хвилюйся, Костику, — я заспокійливо всміхнулася йому. — Я не стану влаштовувати Даміру жодних сцен з цього приводу. І казати щось теж.

Він кивнув і завів розмову на іншу тему, знову повернувши до керма своєї особистості того веселунка та розгільдяя, яким він був більшість часу. Я ж, відсторонено підтримуючи бесіду, думала про його слова. Можливо, це справді не має жодного значення, та я ніяк не могла викинути це з голови. Зусиллям волі я постаралася перемкнутися та повністю включитися в розмову.

У мене насправді не так багато часу лишилося тут, аби витрачати його на самобичування, тривожні думки чи чергові конфлікти. Мені здається, що тоді на кухні ми все вирішили і немає сенсу знову піднімати цю тему. Якщо справді зрозумію доцільність та слушність чергової бесіди — поговорю з Даміром пізніше. А зараз — слід взяти від цієї поїздки все можливе.

Несподівано чиїсь руки підхопили мене за талію, міцно стиснувши. Я почула знайомий запах та задоволено замружилася, широко всміхаючись.

— Ти нарешті розігнався? — спитала я, повертаючи голову.

— Ага, — промовив Дамір. — Мої ноги нарешті звикли до цього диявольського взуття і слизької поверхні.

— Нічого не диявольське, — засміялася я. — Це ж такий кайф! Поїхали!

Я взяла Даміра за руку, ставши з ним пліч-о-пліч. Костик поїхав вперед, набравши швидкість, а ми, хоч і рухаючись значно повільніше, але теж впевнено рушили льодом на нове коло. 

І хай хробачок сумнівів трохи гриз мене зсередини, та я все одно відчувала зараз щастя та радість: бути в моменті разом з Даміром, тримаючи його за руку, відчуваючи запах та вдивляючись у таке кохане, рідне обличчя. Я впевнена: хай які перешкоди стоятимуть у нас на шляху, разом ми з цим обов'язково впораємося.

Коли час сеансу добігав кінця, Сашко зібрав нас усіх біля невеличкої святкової фотозони, яка розташовувалася просто на ковзанці. Цих десяти хвилин нам якраз вистачило, аби трохи подуркувати та зробити гарні знімки поодинці, один з одним, та навіть всім разом, погодившись на пропозицію дівчини, яка проїжджала повз і запропонувала нас клацнути всією компанією. Чудово все ж, що Сашко взяв із собою фотоапарат! Такі класні фото залишаться на пам’ять!

Уявляю, як передивлятимемося їх через роки та будемо згадувати цей час. Щасливо всміхнувшись, я повисла в Даміра на шиї, поцілувавши його в щоку. Сашко, не розгубившись, клацнув, закарбувавши цей момент, і ми дружно рушили на вихід з ковзанки.