16.1

Повагавшись ще з хвилину і подивившись, як у Даміра вчергове роз’їжджаються ноги, я все-таки кивнула та поїхала.

Яке ж неймовірне відчуття! Ноги ковзають по льоду, швидкість набирає обертів, і ти ніби летиш, відчуваючи, як усі проблеми та негаразди залишаються позаду.

На середині кола мене наздогнав Костик.

— О, дивлюся в мене тут конкурентка на звання майстра спорту, — весело промовив він, розвертаючись та їдучи спиною, аби бачити мене.

Я на це лише пирхнула та хитнула головою:

— Не така вже я й майстриня! Просто люблю кататися і непогано це вмію.

— Не применшуй своїх здібностей, — підморгнув мені Костик. — Хочеш, навчу спиною їздити?

— Від такого не відмовлюся! — радісно відповіла, хапаючись за надану можливість. — Що я маю робити?

— Іди поки до бортика і повертайся за ходом руху, зараз буде інструктаж.

Я виконала те, що сказав Костик, і розвернулася спиною, вхопившись рукою за бортик.

— Добре, трошки зігни коліна, ось так, — Костик стояв збоку, підказуючи мені, як правильно стати, куди перенести вагу та як розташувати ноги. — Носки разом, п’яти розведи. Вагу більше вперед перенеси.

— Так?

— Абсолютно. Тепер уважно: маєш тиснути внутрішнім ребром ковзана на лід, так. Тепер розводь ноги в сторони, а потім плавно зводь п'яти докупи. Вийдуть такі плавні хвилі або ніби лимони малюєш. 

Я спробувала повторити кілька разів. Важкувато було робити це, тримаючись за бортик. Костик помітив це й порадив відпустити його та розвести руки в сторони, аби було легше втримати рівновагу.

— Я тут підстрахую, якщо що, не бійся, — він підставив свою руку під мою, щоб у разі чого встигнути вхопити.

Проте, як би я не хиталася періодично, це жодного разу не було настільки критично, щоб впасти. Зрештою мені вдалося навіть трошки проїхатися на відстані від бортика. Костик їхав поруч, підказував, що скоригувати, де підправити ноги, коліна, корпус. Але більше ніж половину кола проїхати мені вдалося.

Минаючи Даміра, який уже теж відпустив бортик і повільно та невпевнено просувався вперед, лише іноді хапаючись за нього, щоб відновити рівновагу, я помахала йому рукою.

— Дивись, чого мене Костик навчив!

Дамір всміхнувся та підняв великий палець вгору, але через цей рух ледве не впав, а я затулила рот рукою, щоб не засміятися. Костик же себе не стримував, весело регочучи. Я розвернулася, аби їхати обличчям вперед, та штурхонула його в плече.

— Костику!

— Що? Ходив би зі мною частіше на ковзанку, вже б давно навчився нормально їздити. Я йому пропоную, а він усе: «я не хочу», «я не можу», «в мене часу немає», — передражнюючи Даміра, промовив він.

— Він багато тренується останнім часом, – стала я на захист коханого.

— Та я ніби як теж, — промовив Костик з кривою посмішкою. — Але час знаходжу.

— Ну, в нього, мабуть, ще й індивідуальні тренування багато часу займали, — замислено промовила я. — Чи в тебе вони теж були?

— Угу, були, — підтвердив Костик, дещо спохмурнівши. — Може, хіба на дрібку менше.

— Ну ось тобі й відповідь, — всміхнувшись, розвела я руками. — До того ж, просто «не хочу» — це теж цілком прийнятний аргумент.

Хоча Костик нічого такого й не сказав, але його слова чомусь стурбували мене, викликавши легке напруження. Чому, якщо в них була майже однакова кількість тренувань, Дамір не хотів ходити з ним гуляти? Адже вони найкращі друзі. Може просто саме на ковзанку не хотів? Чи й справді та година-дві різниці між тривалістю їхніх тренувань якраз забирала у Даміра дану можливість?

Я струснула головою. Про яку дурню я думаю? Спитаю потім сама у Даміра, якщо це дійсно важливо, хоч і не бачу поки що в цьому особливої потреби.

— Як тобі наша компанія? — перервав мої роздуми Костик.

— Е-е-ем, яка саме? Ти? — спитала, широко всміхнувшись. — Стася з Сашком? Чи... та, з якою ми зустрічали Новий рік?

Ми знову проїхали повз Даміра і обмінялися привітальними помахами рук.

— Та усі загалом, — відповів він, знизавши плечима.

— Загалом супер, ви всі дуже привітні й веселі, — щиро відповіла я. — Я неймовірно  рада, що познайомилася з вами.

— Але?.. — Костик схилив голову набік, хитро примружившись.

— Чому обов'язково має бути якесь «але»? — незворушно спитала я, відводячи погляд.

— Не має, але в даній ситуації воно є, — продовжував допитуватися Костик, стверджуючи так впевнено, ніби бачив мене наскрізь.

— Можливо, — ухильно відповіла я.

Деякий час ми їхали мовчки. Потім Костик сумно зітхнув та серйозно промовив:

— Вибач, що набридаю. Можеш не відповідати, якщо не хочеш.

— Та ні, все гаразд, — я теж зітхнула та, набравши побільше повітря, випалила: — Компанія Насті мені дуже некомфортна, як, схоже, і їй моя.

— Ага, — гмикнув Костик. — З нею взагалі мало кому комфортно.