14.3

Ми з Даміром навшпиньки вийшли з кімнати та рушили  до ванної. В усій квартирі було незвично тихо і темно. Ми, мов ті підлітки, що бояться бути спіймані батьками, прокрадалися коридором, тихо хихочучи від кумедності та деякої ніяковості ситуації.

На щастя, дівчата теж вже спали. З іхньої кімнати не долунало жодного звуку і не виднілося ані найслабшого промінчика світла.

Увійшовши до ванни, ми замкнули двері на замок і я не змогла стримати тихого сміху.

— Даміре, ми як від батьків ховаємося, чесне слово!

Він також підтримав мій веселий настрій, а потім припав поцілунком до губ. 

Ми так давно не були разом, що все це здавалося немов вперше. І це дарувало ще більше задоволення від нашої взаємодії. 

Виходили з ванної ми чисті, щасливі та знову з тим самим бажаним відчуттям близькості. Не лише фізичної, а й емоційної, ніби жодної відстані між нами більше просто не існує.

Ми вже збиралися йти до кімнати і нарешті відпочити, та я раптом згадала, що так і не презентувала Дамірові подарунок.

— Даміре, чекай, — пошепки промовила, притримавши його за руку. — Ходімо на кухню. 

— Для чого? — здивовано запитав він.

— Ходімо, зараз дізнаєшся. 

Потягнувши його до кухні, я закрила двері та увімкнула маленький світильник, який примітила ще з вечора. 

— Я зовсім забула про подарунок! — промовила я все ще пошепки, але вже дещо голосніше. 

— О! Точно! — Дамір підскочив і рушив до виходу з кухні. — Зачекай на мене тут.

Я всміхнулася. Мабуть, теж пішов по подарунок. Приємно, що подбав про нього завчасно, адже не міг знати, що я приїду.

Коли Дамір повернувся, я вже встигла витягнути з сумки подарунок у святковому пакуванні, та з радісною нетерплячкою чекала на нього, сівши за стіл.

— Сподіваюся, я нікого не розбудив, — промовив він тихо, зачиняючи за собою двері.

Дамір підійшов до мене, тримаючи одну руку за спиною. Я теж встала, з щасливою посмішкою рушивши йому назустріч.

— На один, два, три? — згораючи від нетерпіння запитала його я.

Дамір кивнув і я, полічивши, простягнула йому святкову коробочку. Дамір теж витяг руку з-за спини, тримаючи у ній щось згорнуте. 

Обмінявшись подарунками, ми почали їх роздивлятися. Виявилося, що згорнутий пакунок в руках Даміра був футболкою. 

— Вибач, не встиг запакувати, — з щирою прикрістю в голосі промовив він.  

— Нічого страшного, — я всміхнулася, розгортаючи її.

Це була звичайна, фіолетова футболка, але в правому її кутку виднівся якийсь напис. Я піднесла її ближче до очей та задоволено всміхнулася.

«Скалько А». Літера «А» була більшою за розміром, та написана в гарному каліграфічному стилі.

Я притисла футболку до себе а тоді рвучко обійняла Даміра. Так, це був доволі простий подарунок, проте те, що він придумав, завчасно замовив напис — свідчило про його увагу, турботу та бажання зробити мені приємно. А це багато важило.

— Дякую, Даміре! 

— Тобі подобається? Вибач, що так… просто, — ніяково промовив він. — Але мені здалося, що це може бути доволі приємним подарунком.

— Звісно, мені подобається! — я дійсно відчувала щиру радість від його презенту. — Давай, швидше, розкривай свій!

Дамір впорався з першим шаром пакування і вже розв'язував стрічку, яка оперезувала коробочку.

— Оце так! — вражено вигукнув він. — Дякую, Асьон! Це неймовірно гарно!

— Я рада, що тобі подобається, — задоволено всміхнувшись, я взяла ланцюжок, та почепила Дамірові на шию.

— На тренування, щоправда, не зможу вдягати, бо правилами безпеки заборонено, — продовжив він. — Але решту часу — носитиму не знімаючи.

Він поцілував мене, міцно обійнявши. Я також вирішила одразу вдягнути його подарунок, замість тієї футболки, в якій збиралася спати. І, затримавшись ще трохи на кухні, ми все ж рушили нарешті до кімнати, аби доспати тих кілька годин, які лишилися до ранку.