14.1

Хлопці пропустили вперед дівчат, тож у нас були найкращі місця для огляду. Добре, що балкон був засклений, і там було помірно тепло, тож не потрібно було витрачати час на вдягання. Проходячи на балкон, Настя ніби ненавмисне штурхонула мене плечем та гостро зиркнула, озирнувшись. Я лише подумки махнула на це рукою. Все лише почало налагоджуватися, щоб я звертала увагу на такі дрібні, дитячі пакості.

Феєрверки були дійсно приголомшливі. Близько сорока хвилин ми спостерігали за різнокольоровими спалахами, золотистими дрібними зірками, які розсипалися небом, найрізноманітнішими фігурами та обрисами.

Щоправда, насамкінець цього видовища вже стало відчутно прохолодно. Все ж таки довго стояти на балконі в такий холод у самому лише святковому вбранні — не найкраща ідея. Тож ледве дочекавшись завершення цього шоу, ми поспіхом залетіли до кімнати, розтираючи заледенілі руки. Хлопці теж вже розсаджувалися на свої місця і я заскочила на диван, підібгавши під себе ноги та продовжуючи терти долоню об долоню в надії зігрітися. 

Дамір, побачивши це, мовчки взяв мої долоні в свої та почав гріти. Руки його були надзвичайно гарячими, і від цього доторку мені стало тепліше не лише у тілі, а й у душі. Я подарувала Дамірові погляд, сповнений любові й ніжності та вдячно всміхнулася.

— Дякую, ти мене відігрів. 

Дамір теж відповів мені теплою усмішкою та ніжно поцілував кісточки пальців.

— Завжди будь ласка, сонце.

Ми знову включилися у розмови за столом, та руки мої так і залишилися в Дамірових. Лише іноді він звільняв одну, коли жестикулював, емоційно оповідаючи якусь історію, чи сперечаючись про щось з іншими. 

Я відчувала, як поступово ми з Даміром починаємо повертати звичний нам формат спілкування, у ті миті, коли вдавалося побути поруч фізично, і моя образа на нього повільно вщухала.

Можливо, й справді він просто потребував більше часу, аби перемкнутися й усвідомити мою присутність, адже ми дійсно фізично зустрічалися лише в нашому рідному місці. Принаймні саме так це й виглядало зараз.

Я посміхалася та щиро сміялася разом з усіма, ми грали у фанти та «Вгадай слово», а потім хтось запропонував пограти у «Крокодила». Цю гру я любила, і жодна наша студентська зустріч не минала без неї.

Спочатку ми показували слова та назви поодинці, а потім вирішили ускладнити тв показувати в парах. 

Пари обиралися шляхом жеребкування — витягуванням скручених листочків з маскарадного відьомського капелюха.

Мені випало показувати з Оленою кенгуру з дитинчам, а з Костиком — динозавра, що їсть листя з пальми. 

Якщо з Оленою все вдалося доволі швидко, то з Костиком ми ледве показали те, що було треба, бо реготали так, що не могли зосередитися. Та зрештою, він став навколішки, а я, сівши йому на спину, витягла руки вгору, зображуючи динозаврову пащу. 

— Екскаватор!

— Підйомний кран!

— Монстр! — перебиваючи один одного вигукували присутні.

Вгадували дуже довго, але весело було всім. Я насправді щиро раділа, що мені так пощастило що вперше, що вдруге опинитися у такій гарній компанії для гри. Олена мені дуже імпонувала, і Костик теж викликав симпатію, чимось нагадуючи мені мого одногрупника. Той також мав такий веселий, легкий характер та дещо бешкетну вдачу.

Не уявляю, що б я робила, потрап мені в пару Настя.

І, звісно, щойно я про це подумала, як її ім'я одразу ж витягли з капелюха. Проте випала вона не мені, а Даміру. А я, стиснувши зуби, постаралася заспокоїтися та бодай спробувати неупереджено спостерігати за їхньою грою.