13.1

Слова Даміра звучали дуже щиро, і я розуміла, що він чесний зі мною і сприймає свою поведінку саме через таку призму. 

Проте я ніяк не могла уявити ситуації, де б Дамір приїхав до мене, а я замість того, щоб проводити з ним час, — тусила б з друзями чи одногрупниками, відмахуючись від його спроб звернути на себе увагу.

— Я не знаю, Даміре, — зрештою відповіла я. — Мені дуже важко. Я весь день почуваюся чужою і зайвою. Я розумію, що в тебе тут своє життя, але я думала, що воно включає і мене також.

— Звісно включає, Ась.

Він підвівся і підійшов до мене, обережно забравши лямки від сумки та впустивши їх на підлогу. 

— Але твоя поведінка демонструвала геть протилежне, — твердо промовила я. — Я не знаю чому мені вірити.

Він взяв мої пальці в свої долоні. Цього разу я не стала висмикувати. Насправді я дуже скучила за його доторками і нашою близькістю, але не хотілося б її отримувати такою ціною.

— Вибач мені, Асьон, будь ласка, — він подивився мені в очі зі щирим покаянням у погляді. 

— Я спробую, — зітхнула я. — Може, ми поїдемо звідси? Будь ласка. Сашко може нас забрати.

— Асю, але так не можна, — він похитав головою.

— Чому? — мені не хотілося залишатися тут і надалі. — Адже ти й так мусив зустрічати Новий рік у тій компанії. Так теж не можна, Даміре.

З прижмуром глянувши на нього, я намагалася передати своїм поглядом усе, що думаю про всю цю ситуацію.

— Так… Просто склалося. Я не хотів відбиватися від групи, розумієш? — промовив він, відводячи погляд.

Може, сам шкодував уже, що кинув друзів?

— Але чому ми не можемо поїхати зараз? Я впевнена, Стася і компанія лише зрадіють нашому приїзду. 

— Ась, ну ми ж уже сюди і продукти привезли, і грошима скинулися, закупили все, ну з чим ми зараз поїдемо туди? Та й шкода все залишати тут.

Я вважала це нісенітницею. Впевнена, нас прийняли б просто так, і не залишили б без їжі та напоїв. А найголовніше — там я почувалася б набагато комфортніше і вільніше. Але Дамір був іншої думки.

— Мені некомфортно тут, — зізналася я, сподіваючись на дієвість цього аргументу. — Настя мене напрягає. І своєю поведінкою стосовно тебе, і тим, як постійно на мене дивиться і розмовляє. Ніби я їй пів життя заборгувала.

— Впевнений, ти… — почав він, та я перебила:

— Якщо ти скажеш зараз, що я перебільшую, я розвернуся, вийду звідси і не повернуся. Я не сліпа і не дурна, Даміре. І не дозволю нікому мене такою вважати. А особливо тобі.

Дамір серйозно дивився на мене, а я — не відводила похмурого погляду від його обличчя. Мені досі було боляче і прикро. Я не пробачила його, але сподівалася на те, що він усе ж обере мій бік у цій ситуації. 

— Гаразд, — зітхнув він і несміливо всміхнувся: — Хочеш, я не відходитиму від тебе решту вечора?

— Це треба було зробити з першої хвилини нашої зустрічі, — серйозно відповіла я. — Але можеш спробувати.

Він посміхнувся вже сміливіше і розкрив руки для обіймів. Мить повагавшись, я таки відповіла на цей жест, глухо пробурмотівши йому в плече:

— Не думай, що я так швидко пробачу тобі, Скалько. 

Я навмисно назвала його на прізвище, аби підкреслити, що тепер він на емоційній дистанції через свою власну провину. Мені було трохи легше від того, що ми поговорили, але неприємний гіркий осад усе ще лежав на серці.

— Сподіваюся, я зможу заслужити твоє прощення, — грайливо промовив він.

— Раніше треба було, тепер уже пізно, — жорстко обрубала я, розуміючи, до чого він веде. — Ванна зайнята, а мій настрій змився в стоки разом з водою.

— Не будь до мене така жорстока, — тихо промовив він.

— Усе в твоїх руках, Даміре, — серйозно відповіла я. — Більше не забувай, що маєш дівчину. 

— Ніколи не забуду, — весело промовив він та потягнувся до моїх губ. 

Як би сильно я не була ображена, але прагнула цієї близькості. Я так сильно за ним скучила…

І, звісно, момент поцілунку не міг пройти гладко.

— Нам треба на стіл накривати, а ви тут три години вже сидите, — хто б сумнівався, що в неї зміїне чуття спрацює на момент, який треба зіпсувати. — Допомогли б краще.

Настя, бурмочучи щось собі під ніс, підійшла до холодильника та почала витягувати миски з салатами і тарілки з нарізками. Слідом за нею увійшла Анжеліка і стала допомагати подрузі. Ми з Даміром взяли кілька тарілок та рушили на вихід з кухні.

Я не озиралася, щоб побачити повний ненависті погляд Насті, але відчула його кожною клітинкою свого тіла.

Скоріше б ця ніч завершилася.