Розділ 13

Щойно я вийшла з тієї кімнати, як мене відчутно затрясло, а очі стали вологими. О, ні, я не подарую цій зміюці такого задоволення і не плакатиму. Намагаючись втримати сльози, я прикусила губу і до болю стисла кулаки. 

Ззаду почувся звук дверей, що відчинилися та зачинилися, і я рішуче попрямувала до кухні. Хто б це не був, я не хочу, щоб до мене зараз лізли з розмовами. Але встигла зробити лише кілька кроків, як мене обережно вхопили за лікоть.

— Асю, — почувся тихий голос Даміра.

Я замружила очі, глибоко вдихнула та висмикнула руку, продовжуючи рух в бік кухні. Хоче розмовляти — поговоримо. Але поки ми все не з’ясуємо, він мене не торкатиметься.

Зайшовши на кухню, я різко розвернулася. Дамір стояв в дверях, несміливо і дещо налякано позираючи на мене. 

— Ась, ну чого ти, — промурмотів він, тупцюючи на місці.

— Чого я? — мої брови злетіли вгору. — Ти серйозно зараз?

Дамір зайшов в кухню та зачинив за собою двері. 

— Давай не будемо влаштовувати сцен, — промовив він, скривившись.

— О-о, не влаштовувати сцен? Не я перша це почала! — голосно прошипіла я, тицьнувши пальцем йому в груди. — Ти, і твоя партнерка цілий вечір влаштовуєте сцени, виставляючи мене посміховиськом, принижуючи на очах всіх твоїх друзів! 

— Ти перебільшуєш, Асю… — почав було він, та я його перервала.

— Справді? Перебільшую? Що ж, давай почнемо спочатку. 

Демонстративно виставивши руку, я почала загинати пальці, перелічуючи:

— Ти кажеш мені, що не зможеш приїхати додому на Новий рік, і ніби навіть щиро засмучуєшся через це. Я вирішую натомість зробити тобі сюрприз, домовляюся з твоєю подругою, зубами вигризаю останній квиток на потяг, везу тобі двадцяти кілограмові сумки від твоїх батьків, купую подарунок на останні гроші, і що я отримую по приїзду? Хлопця, який не радий мене бачити, не розповідає про моє існування своїм друзям і партнерці, не може під'їхати забрати мене під будинок, знаючи про важкі сумки! Але це ще нічого! Найогидніше, що робить мій ніби як хлопець — це дозволяє своїй партнерці демонстративно змішувати мене з лайном. 

Як я не намагалася контролювати власну гучність, але голос все одно постійно зривався на крик. Ось і зараз, я зупинилася, аби перевести подих та врегулювати тон.

— Ти хоч уявляєш, як для мене виглядає твоя поведінка? Невже ти не бачиш, що Настя відверто до тебе липне, ні на мить не зважаючи на мою присутність? Грайливі доторки, сидіння на колінах, її вічно невдоволена фізіономія при погляді на мене — я не вірю, Даміре, що ти настільки сліпий, аби цього не бачити! Хоча, враховуючи те, що ти й мене взагалі не помічаєш, я не маю бути здивована. 

Втомлено зітхнувши, я склала руки на грудях та відвела від нього погляд. Якщо він не зрозуміє нічого з моєї промови, то сенсу казати щось ще просто немає.

— Це не правда, що я тебе не помічаю, — несміливо промовив він, зробивши крок до мене.

Я подарувала йому іронічний погляд.

— Ти так вважаєш? Ти привів мене до незнайомої квартири та людей і навіть не потурбувався про мене. Анжеліка вказала мені куди йти мити руки, а далі я сама мала здогадатися де взагалі тебе шукати, — від згадки де і за яких обставин я його тоді знайшла, мимоволі скривилася. — Я пішла на кухню з Оленою і була там доволі довго, ти жодного разу не вийшов, аби бодай переконатися, що зі мною все добре і чи я взагалі ще досі тут. Я кликала тебе разом у ванну, але ти був такий зайнятий грою, що навіть не одразу відреагував, а пообіцявши прийти пізніше, порушив й цю обіцянку.

Я важко потерла очі та знесилено похитала головою.

— Ти навіть не помітив як довго мене не було, Даміре. А коли я повернулася, яку картину я застала перед собою? 

Він мовчав. А мені хотілося від нього хоча б якоїсь реакції. Хоча би банального: «Вибач, я не знаю, що на мене найшло». Бодай би якогось слова!

— Асю, ми просто фотографувалися, ось Настя і присіла, щоб всі влізли в кадр. Ми ж партнери…

Гірка усмішка сама проявилася на моєму обличчі. Яка ж нісенітниця!

— Даміре, якщо ви і фотографувалися, то явно не в ту мить, коли я зайшла. А задовго до цього. Та квочка вже ціле гніздо на твоїх колінах встигла звити, а ти й не помітив! Що за дурне виправдовування?

Він зиркнув на мене спідлоба, знову не кажучи ні слова. А мені це все остогидло.

— Не на такий прийом я розраховувала, Даміре, — я сумно похитала головою. — Але я не буду більше перебувати там, де мені явно не раді. І не хочу приносити нікому дискофморту. 

В цю ж мить я розвернулася та рушила в куток, де була моя сумка. Дамір кинувся за мною та перехопив мою руку. Я знову її висмикнула і скоса глянула на нього.

— Чекай, Асю, куди ти зібралася?

— Подзвоню Стасі, вони з Сашком мене заберуть.

Він насупився. 

— Як ти можеш поїхати до них зараз, адже скоро Новий рік, а ти…

— Що? Приїхала до тебе? — голос мій так і сочився сарказмом. — Саме так, Даміре. Ось тільки я це усвідомлюю, а ти, схоже — ні.