11.2

Вийшовши з кімнати, я відчула, як одразу зменшився тиск, що ніби сковував мене всю, і дихати стало набагато легше. Занадто не по собі мені було зараз у тій кімнаті: поруч із Даміром, але ніби на різних кінцях планети.

Варто було трохи перепочити. Хоча я й мала сумніви щодо того, що компанія Насті — найкраще рішення в даній ситуації.

Коли ми увійшли на кухню, дівчата сиділи за столом та чистили варену картоплю. Зауваживши нас, Настя ледь помітно смикнула кутиком губ та продовжила свою справу.

— Дівчата, чим вам допомогти? — Олена, на відміну від мене, геть не відчувала ніяковості, одразу ж впевнено засукавши рукави та підступаючи до столу.

— Та ми вже майже все зробили, — відповіла Анжеліка. — Лишилося один салат порізати.

— Давай я поріжу, — запропонувала я, підійшовши до столу.

— А я дочищу картоплю, — Олена хвацько вихопила каструлю з картоплею з Настіних рук та впевнено промовила: — Йдіть, відпочиньте поки, ви й так усю роботу самі переробили.

Настю з Анжелікою довго упрашувати не довелося. Вони швидко покидали ножі, вимили руки й вийшли з кухні. Ми з Оленою залишилися вдвох. Що ж, може все складається набагато краще, ніж я думала. Принаймні не доведеться терпіти невдоволені погляди Насті. І чого вона так на мене вз’їлася?

— Як тобі столиця, Асю? — Олена перервала мої роздуми несподіваним запитанням. — Занадто гамірно в порівнянні з вашим містечком?

— Не знаю щодо гамору, але їхати з одного місця в інше доволі довго. Мабуть, це найбільш незвично. У нас за півгодини можна до іншого краю міста дістатися, — я весело гмикнула.

Олена видавалася мені доволі комфортною людиною, хоч я і боялася будувати якісь очікування щодо неї, не бажаючи потім розчаруватися.

— Встигла вже щось побачити? — Олена спритно очищала картоплю, позираючи на мене з цікавістю.

— Ми були лише на Центральній площі та в Палаці спорту. Більше не було часу. Я приїхала тільки позавчора ввечері.

— О, і де ж ти зупинилася? 

— У Стасі, знаєш її? — Олена кивнула. — Вона зустріла мене з вокзалу, а потім водила всюди, — при згадці про Стасю я важко зітхнула.

Шкода, що Новий рік ми не зустрічатимемо разом. Але, може, все ж вдасться завтра прогулятися…

— То Дамір не знав, що ти приїдеш? Зробила йому сюрприз? — з усмішкою запитала Олена.

— Саме так, хотіла його приємно здивувати, — «схоже, мені не надто вдалося» — додала я вже подумки.

— Я думаю, він дуже радий такій несподіванці, — щиро вигукнула вона.

— Так, мабуть, — я відсторонено відповіла, продовжуючи нарізати овочі та задумавшись над її словами. Поки що особливої радості від мого приїзду у Даміра я не помічала.

— А ти, Олено, давно з Ігорем разом? — мені здалося неввічливим, що вона цікавиться мною, а я ще ні слова не спитала про неї.

— Вже три роки, — вона охоче відповіла, замріяно задивившись кудись на стіл. — Ми почали зустрічатися ще у школі і вирішили разом вступати до одного міста. Це було доволі ризиковано і не мало жодних гарантій, але нам пощастило.

— Дійсно, — я приязно всміхнулася, задумавшись над тим, а що, якби я теж поїхала за Даміром до столиці?

Можливо, тоді я не сиділа б зараз на чужій кухні і не хвилювалася через двозначне спілкування Даміра зі своєю партнеркою? Може, тоді у нас було би більше часу одне на одного і я б не почувалася такою чужою і зайвою в його звичному, усталеному житті? 

— Все гаразд, Асю? Ти чогось посумнішала.

— Все добре, — я струснула головою та витиснула з себе посмішку. — Просто, мабуть, дещо втомилася.

— Дорога завжди втомлює, — згідно кивнула Олена. — А ти ще й хвилювалася, мабуть, аби все заплановане вдалося.

— Так, це ти точно підмітила, — я всміхнулася їй та зосередилася на нарізанні салату.

І мені ніяк не вдавалося заглушити внутрішній голос, який наполегливо повторював, що наші стосунки з Даміром явно дали тріщину, яку жоден з нас не помічає. 

Чи ми просто воліємо не звертати на неї уваги — раптом сама зростеться?..