11.1

Дамір стояв біля столу, а Настя — перед ним, закинувши обидві руки йому на шию та посміхаючись в усі зуби. Здається, мою присутність не одразу помітили, тому що вона, відчепивши одну руку, почала грайливо розстібувати куртку, яка досі була на Дамірові.

Від цього видовища в мене ледве очі на лоба не вилізли, а мову, здається, взагалі відібрало.

— О, Асю, ти вже познайомилася з усіма? 

Голос Костика з коридору перервав нарешті цю неоднозначну картину, звернувши увагу присутніх на мене.

— Та ні, якось не встиглося, — повільно відповіла я.

Дамір надто поспішно відскочив від Насті, а вона ліниво прибрала руки та невдоволено скривилася, побачивши мене в дверях кухні. Костик зазирнув на кухню, вхопив щось зі столу та, насвистуючи, пішов, мабуть, до решти компанії.

— Ну ти й дурко! — сміючись промовив Дамір, звертаючись до Насті. 

Ніби те, що тут щойно відбувалося, було якимось веселим жартом. Настя на це лише всміхнулася та розвернулася до шафки, щось у ній вишукуючи. Мені ж сміятися не хотілося. Я відчувала себе приниженою та скривдженою. 

Це не здавалося мені веселим, скоріше геть навпаки.

— Ходімо, я тебе познайомлю з усіма, — Дамір злегка підтримав мене під лікоть, проходячи повз на вихід із кухні, і я рушила за ним, закипаючи зсередині.

— Що це було, Даміре? — прошипіла я, щойно ми відійшли до передпокою.

Дамір стягнув з себе куртку та став шукати, де її повісити. Судячи з кількості верхнього одягу, людей тут не менше дюжини. 

Продовжуючи пошуки вільного гачка, він абсолютно спокійно промовив:

— А що було? Просто дуркували трохи, — нарешті почепивши куртку, він розвернувся та безтурботно додав: — Не зважай, це в нас свої приколи з тренувань.

— Не сильно схоже на якийсь веселий прикол, — насуплено відповіла я йому.

— Ти просто не в контексті, Асьон, — він обійняв мене за плечі однією рукою та повів до тієї самої кімнати, яку я від початку визначила як основне місцеперебування гостей.

Не в контексті. Це якнайкраще описало те, що я відчуваю від першої хвилини нашої зустрічі. Дійсно, я абсолютно не в контексті його життя, хоча, як дівчина, мала б бути. І що саме стало цьому виною? Фізична відстань чи його небажання присвячувати мене у цей контекст?

— Привіт, народ! — голосно промовив Дамір, коли ми увійшли до кімнати, і присутні весело вигукнули зустрічні привітання. — Мою дівчину Асю ви вже знаєте, а вона вас ще не дуже, — він хихотнув, а я ніяково всміхнулася. — Тож, треба це терміново виправляти! 

Дамір по черзі став представляти мені своїх друзів. В основному це були хлопці, які виступали з ним на шоу. Декілька з них були разом зі своїми дівчатами.

— Це Артур та його дівчина Іра…

— Андрій…

— Микита…

— Ігор та Олена…

Дамір усе називав та називав їх один за одним, і від цієї круговерті в мене почав плавитися мозок. Важко було запам'ятати усіх на ім'я та ще й тримати при цьому доброзичливу посмішку. Я все ще не відійшла від сцени на кухні, і хоч Дамір доволі спокійно все пояснив, і не бачив в цьому нічого ненормального, мені все одно було не по собі.

Коли нарешті Дамір представив мені всіх, я полегшено видихнула та більш уважно роззирнулася. Це була доволі велика кімната з широким диваном та двома кріслами в комплекті. Біля дивана розміщувався стіл, накритий святковою скатертиною, проте поки без посуду та приборів. 

Також у кімнаті був присутній вихід на балкон, що особливо порадувало. Можна буде вийти дивитися на феєрверки з чудового ракурсу. Сумніваюся, звісно, що уся ця компанія вміститься на балконі, але, думаю, навіть якщо решта стоятиме в квартирі, все одно буде гарно видно.

Я всілася в крісло, а Дамір примостився на підлозі, спершись передпліччям на мої коліна. Більшість великі якісь бесіди, у які я поки не мала бажання залучатися, інші — клацали в телефонах або робили селфі. Загалом, кожен був зайнятий своїм. Я ж, перебираючи Дамірове волосся, відсторонено спостерігала за всією компанією, зрідка прислухаючись до розмов, а більше — роздумуючи про все, що сталося цими днями. 

З моїх песимістичних роздумів про те, чи не даремно я взагалі приїхала, мене вирвав мелодійний голос дівчини, здається, Олени, яка підійшла ззаду та, легенько торкнувшись мого плеча, промовила:

— Можемо підемо спитаємо, чи не потрібна допомога на кухні? — дівчина нахилилася до мене з ніяковою посмішкою. — А то мені якось незручно, що хазяйки квартири в клопотах, а ми тут маємося від неробства.

— Так, звісно, — зазвичай я сама завжди проявляла ініціативу, просто сьогодні все пішло шкереберть. — Ходімо спитаємо, чим ми можемо допомогти.