Розділ 11

Машина везла нас на інший кінець міста, якщо судити з того, скільки ми вже проїхали. Я тримала Даміра за руку й відсторонено дивилася у вікно. Щойно ми від’їхали від торговельного центру, як почав сипати лапатий сніг. Він і так лежав коло розчищених тротуарів акуратними кучугурками, а тепер вони стануть ще більшими.

Зима завжди була моєю улюбленою порою року. А тим паче така сніжна. 

Хлопці перемовлялися, обмінюючись жартами та кумедними історіями, я ж лише зрідка посміхалася, коли хтось звертав на мене увагу, але більшість часу просто сиділа мовчки, поглинена своїми думками.

Зараз ця поїздка мені вже не здавалася аж такою гарною ідеєю. Мене бентежило, що в компанії Даміра я почувалася зайвою. Можливо, він образився, що я не попередила його про приїзд, але мовчить, бо не хоче сваритися? Я розуміла, що нам необхідно поговорити, але не хотілося перед Новим роком псувати собі настрій з’ясуванням стосунків. Може й Дамір думав так само, тому так дивно поводився.

Я встигла навіть полистуватися з Алею з цього приводу. Ми з нею переписувалися щодня, потроху — вона теж була у передсвяткових турботах, тому в нас обох не було забагато часу на смс.

Аля, як і я сама, вважала, що нам з Даміром слід поговорити відверто і все з’ясувати. Це завжди краще, ніж мучитися здогадками та сумнівами. 

Та й взагалі, можливо, все у нас гаразд, просто я сама себе накрутила. Адже зрозуміло, що після довгої розлуки нам знову потрібно зрозуміти, відчути, навчитися, як це — бути разом.

Нарешті машина зупинилася, заїхавши у непримітний спальний район. Ми вийшли, хлопці забрали сумки та розпрощалися з братом Костика, якого, як з'ясувалося, звали Стас. Він теж уже мусив їхати на святкування до своєї компанії. 

Хлопці рушили до старенької п'ятиповерхівки, і я, нервово зітхнувши, послідувала за ними.

Підніматися треба було аж на четвертий поверх. Я за два роки проживання в приватному будинку вже й забула, що таке ходити сходами. 

Підійшовши до потрібної квартири, хлопці подзвонили, і за мить двері вже відчинила якась світловолоса дівчина. 

— О, привіт! Заходьте, — вона відступила від дверей, даючи прохід.

Дамір та Костик привіталися у відповідь, я ж чекала, поки вони роззуються та понесуть кудись у глибини квартири сумки, і теж увійшла вслід за ними. 

— Привіт, — всміхнулася я дівчині. — Я Ася.

— А я Анжеліка, — вона взяла моє пальто, щоб повісити, та вказала в бік білих дверей. — Вбиральня там, можеш помити руки.

— Дякую.

Я увійшла до невеличкої окремої вбиральні, в якій знаходилися лише ванна та рукомийник. Вмивши руки, я якусь мить уважно дивилася в дзеркало на своє відображення. Необхідно щось зробити із цим виразом обличчя побитого кошеняти, а то ще кожен присутній, помітивши його, не втратить можливості пнути при найменшому бажанні.

Видихнувши та розправивши плечі, я вийшла з ванної, намагаючись зорієнтуватися по голосах, в який бік мені йти. 

Найгамірніше було за найближчими дверима від вбиральні, але голос Даміра я почула в протилежному боці, тож рушила туди, на ходу вловлюючи запахи їжі, і розуміючи, що, вочевидь, йду до кухні.

Я несміливо натиснула на ручку, а відкривши двері — завмерла стовпом, спостерігаючи картину, нормальне пояснення якій я ніяк не могла вигадати. 

Або у світі придумали якісь нові правила, яких я не знаю і не розумію, або те, що я бачу зараз перед собою, аж ніяк не вписується в загальні поняття норми…