10.1

— Немає, — підтвердила Алла мої найгірші підозри. — В центр поїхав.

 Я важко сіла на пуф при вході. Навіть якщо ми вдвох зі Стасею візьмемо ці сумки, все одно навряд осилимо їх донести.

— Вдягайся, Стасю, — Алла зняла з себе фартух та повісила його на гачок при кухонних дверях. — Схоже, ліміт джентльменів на сьогодні вичерпався. 

Алла взула чоботи, вдягнула пальто та шапку, підхопила найважчі сумки та рушила на вихід.

— Покваптеся, нам ще йти хвилин десять. 

Я підскочила з пуфа, а Стася швидко накинула шубу, яку вже встигла зняти, та взулася. Ми розділили між собою решту сумок та поспішили за Аллою.

Де знаходиться торговельний центр, я знала — Стася показувала ще в перший день, бо це по дорозі від станції метро. І мені здалося, що Алла злегка применшила, коли сказала про десять хвилин. Проте коли я побачила, як вона звертає кудись у двори замість звичайної стежки, зрозуміла, що вона просто знає коротший шлях. 

На щастя, всюди, де ми йшли, доріжки були розчищені або присипані піском чи сіллю, тож обійшлося без незапланованого ковзання та падінь.

До центрального входу торговельного центру ми, здається, дісталися навіть раніше, ніж за десять хвилин, і всілися на лавку, витягнувши ноги.

— Дякую, Алло, — щиро промовила я, ніяково всміхаючись. — Вибачте, що я вас аж так напрягла. 

— Немає про що хвилюватися, Асю. Я перш за все мама. А жодна мама не залишить жодну дитину в такій ситуації на самоті. 

Вона тепло всміхнулася і поплескала мене по руці. 

— Не переймайся, мені це не було важко.

— Дякую, — слова Алли розчулили мене та знову подарували це тепле відчуття приналежності, близькості та сім'ї.

— Маєш дбати про себе, дитино, — після короткої паузи промовила вона серйозно й твердо. — Завжди став себе на перше місце. Завжди. Жоден хлопець не гідний того, аби займати у твоєму житті п'єдестал першості, що по праву має бути лише твій.

Серце кольнула образа при цих її словах. Не на Аллу, ні. На Даміра. Адже він знав, що я буду з важкими торбами, і все одно не подбав про це як належить. Я нічого не відповіла, але вона й не потребувала моєї відповіді. Лише того, щоб я її почула.

Авто з Даміром, Костиком та незнайомим хлопцем, вочевидь братом Костика, під'їхало хвилин через десять після того як ми прийшли. Я вже встигла порядком замерзнути, думаю, як і Стася з Аллою. І чого ми не додумалися зайти всередину?

Я підвелася та помахала рукою. Хлопці вийшли з машини та рушили нам назустріч.

— Ого, ви швидко, — Дамір привітався з Аллою, Стасею та поцілував мене в щоку.

 — Візьми ці, Кость.

Костик привітався з усіма у своїй манері та підхопив сумки, на які вказував Дамір.

— Ти ж сказав, що ви під’їжджаєте, то ми одразу й вийшли, — пробурмотіла я.

— Сподіваюсь, ви не сильно замерзли, — кинув він через плече, йдучи до машини. 

— Як сказати, — промовила собі під ніс Стася, а я нервово всміхнулася.

— Дякую, Стасю.

Обійнявши подругу, я розкрила свої обійми й для Алли. Та міцно, по-материнськи притулила мене, промовивши:

— З прийдешнім Новим роком, люба. Знай, що двері нашого дому завжди відчинені для тебе.

— Дякую вам, — подарувала я їй теплу посмішку. — Ще обов'язково побачимося.

Я махнула рукою, поспішаючи до машини, з якої вже нетерпляче гукав мене Дамір. І сівши на заднє сидіння поруч із ним я ловила себе на відчутті, що зараз полишаю єдине приязне до мене місце та людей у цьому незнайомому місті. І йду туди, де мені навряд будуть раді. 

І ще ніколи в житті я не була настільки права, як у цю мить…