Епілог

Пологова палата була залита м’яким ранковим світлом. Усе, що відбувалося навколо, здавалось водночас і реальним, і далеким, ніби я спостерігала за цим крізь напівпрозору завісу. Гучні голоси медсестер, шум обладнання, слова лікаря — усе це розчинялося у безперервному вихорі болю, напруги й зусиль, що переповнювали мене в цю мить. Але серед цього хаосу був один голос, який тримав мене на поверхні.

— Мам, ти впораєшся, — казала Валя, стискаючи мою руку. Її голос був спокійним і впевненим, навіть попри те, що вона сама виглядала трохи розгубленою. Вона не мала бути тут, я не хотіла цього, але вона наполягла. Вона сказала, що не залишить мене одну. Її теплі пальці, обережний, але міцний дотик були тим, що тримало мене в реальності.

— Дихайте, пані Інно, глибше, глибше! — голос лікаря прорізав тишу. — Ще трохи, ще трохи, ви майже там!

Ще трохи? Здавалося, це «ще трохи» триває вже вічність. Болі були такими сильними, що я часом не могла думати про щось інше. Але в ці моменти я ловила погляд Валі, її великі очі, повні хвилювання й любові, і це допомагало мені. Вона була тут. Вона була поруч. Вона моя. І це все, що мало значення.

Я стиснула її руку так сильно, що боялася зламати їй пальці. Але вона лише всміхнулася і прошепотіла:

— Я тут, мам. Не відпущу. Ти сильна. Ти це вже робила.

Вона мала рацію. Я це вже робила. Колись давно я пережила щось подібне, коли народила її. Але тоді все було інакше: був Ігор, була молодість, були мрії й віра у те, що попереду нас чекає тільки хороше. Тоді це була радість, перемішана з нетерпінням. Зараз це було інакше. Зараз я відчувала більше страху, ніж радості. І більше самотності, ніж будь-коли раніше.

— Ще один сильний поштовх! — вигукнув лікар.

Я зібрала всю силу, яку могла знайти, і ще раз напружилася, віддаючи останнє, що залишилося в мені. І раптом усе змінилося. Відчуття болю почало згасати, замінюючись дивною, раптовою тишею. І тоді я почула це. Невеликий, але чіткий крик, що прорізав повітря, як ніж.

— У вас хлопчик! — вигукнула одна з медсестер, піднімаючи маленьке тільце й обережно загортаючи його в теплу пелюшку.

Мій син. Усе, що я відчувала в ту мить, зливалося в один суцільний вихор емоцій. Радість, полегшення, шок, любов — усе це накотило на мене одночасно. Я заплакала. Сльози текли по моєму обличчю, і я не могла зупинитися. Це були не просто сльози радості. Це були сльози усього — мого болю, мого страху, мого минулого й мого майбутнього.

Мені поклали його на груди, і я відчула тепло його тіла. Він був такий крихітний, такий тендітний, але такий справжній. Його маленькі ручки стискали повітря, а очі були заплющені. Я подивилася на нього, і всередині мене щось змінилося. Наче світ, який досі здавався холодним і порожнім, раптом отримав новий сенс.

— Привіт, мій хлопчику, — прошепотіла я, обережно торкаючись його крихітної щічки. Моє серце стиснулося від любові, яка була такою сильною, що майже боліла.

Валя сиділа поруч, дивилася на нас і теж плакала. Вона обережно торкнулася пальцями його маленької ручки й посміхнулася крізь сльози.

— Мамо, він такий гарний, — сказала вона, майже шепочучи.

— Він наш, — відповіла я, дивлячись на неї.

Ми обидві сміялися й плакали одночасно, тримаючи цього маленького хлопчика, який тепер був частиною нашого світу. Це було важке життя, важке рішення, але тепер я зрозуміла, що воно було правильним.

— Як ми його назвемо? — запитала Валя після кількох хвилин тиші.

Я задумалася. Це питання я задавала собі багато разів за останні місяці, але тепер, дивлячись на нього, мені здавалося, що відповідь стала очевидною.

— Олександр, — прошепотіла я. — Нехай він буде сильним, як ім’я, яке він носитиме.

Валя кивнула і ніжно погладила його по голівці.

Медсестри забрали Олександра, щоб перевірити його стан, і я відчула, як порожнеча знову заповнює простір навколо мене. Але тепер це була інша порожнеча. Не холодна і страшна, як раніше. А та, що дає місце для нового початку.

— Як ти, мамо? — запитала Валя, тримаючи мене за руку.

Я посміхнулася їй, хоча очі все ще блищали від сліз.

— Втомлена, але щаслива, — відповіла я. І це була правда. Уперше за довгий час я справді відчула щастя.

Ми залишилися вдвох у палаті, Валя сиділа поруч, тримаючи мою руку. Мені хотілося сказати їй усе, що я відчувала, усе, що мене турбувало, але слів не знаходилося. Та, здається, це було і не потрібно. Вона знала. Ми дивилися одна на одну, і я відчувала, як вона стає для мене не просто донькою, а другом, підтримкою, моєю силою.

Коли медсестра принесла Олександра назад і поклала його до мене на руки, я побачила його крихітні оченята, які вперше відкрилися. Вони були темними, майже чорними, і дивилися на мене з такою довірою, що я відчула, як всередині мене знову щось змінюється.

— Все буде добре, — прошепотіла я, дивлячись на нього. Ці слова були для нього, для мене і для Валі. Вони були для нашого нового життя, яке ми будували разом, навіть серед усього цього хаосу.

Тепер у нас було два немовляти: мій син і Катин синочок...але теж мій, він вже був частиною нашої родини. Це було нелегко, але я знала, що ми впораємося. Бо тепер я мала те, заради чого варто було жити.

Після народження Олександра я лежала у ліжку, обережно притискаючи його до себе. Валя сиділа поруч і не відривала від нас очей. Вона виглядала втомленою, але її погляд світився теплом і любов’ю. Її рідкісна посмішка зараз була моєю найкращою нагородою. Ми з нею пройшли через так багато, що ці кілька годин спокою здавалися майже дивом.

— Знаєш, мам, — раптом промовила Валя, її голос був тихим, майже нерішучим, — я завжди боялася, що після всього… після того, що сталося з татом, у нас нічого не вийде. Що ми не зможемо жити далі. Але тепер, коли я дивлюся на нього, — вона кивнула на Олександра, — я відчуваю, що ми зможемо.

Її слова проникли прямо в моє серце. Я подивилася на неї, на її очі, які тепер здавалися дорослішими, ніж я б хотіла. Вона пережила занадто багато для своїх років. Її дитинство закінчилося раніше, ніж мало б, але зараз я бачила в ній жінку, сильну і сміливу, яка була готова боротися разом зі мною.