Розділ 17.2

Діти ночують у бабусі. Я одна. Рідкісний момент тиші, в якому немає місця крикам, суперечкам і звинуваченням, але є щось гірше - передчуття. Це як темна хмара, що накрила мене з головою, немов щось має статися, щось погане. Весь вечір це відчуття не покидало мене. І ось - стукіт у двері. Такий гучний, різкий, наче в нього вклали всю силу злості й відчаю. Серце миттєво забилося швидше. Я підходжу до дверей. На порозі - Ігор. Знову п'яний. З каламутним, але все одно злим поглядом. Його одяг пом'ятий, очі почервонілі, а запах алкоголю буквально вдаряє в обличчя.

- Інно, - голос низький, але хрипкий, немов із нього видавили останні залишки сил. Він дивиться на мене так, ніби в його житті сталася катастрофа. Але це не горе на його обличчі. Це ревнощі.

- Чого тобі? - мій голос різкий. Я закриваю собою дверний отвір, не даючи йому зайти.

Але він штовхає двері й проходить усередину, майже збиваючи мене з ніг. Владний, як завжди. Той самий Ігор, який звик, що світ прогинається під його бажання.

- Що тобі потрібно? - повторюю я, відчуваючи, як усередині починає закипати гнів.

Він стоїть посеред кімнати, погойдуючись і скануючи поглядом кухню. Погляд його зупиняється на букетах, що надіслав Артем. Його щелепи стискаються, а пальці нервово стискаються в кулаки.

- Він тут був? - випльовує він, навіть не дивлячись на мене. - Цей твій Артем?

- Ти про що взагалі? - запитую я, відчуваючи, як гнів усередині розгорається ще сильніше. 

- Ну вже приводиш його сюди, - шипить Ігор, роблячи крок до мене. - Я бачу, наш будинок вже перетворився на притон. Ти з ним спиш в нашому ліжку?

Його слова - як ляпас. Мій гнів миттєво переходить у лють.

- Як ти смієш? - мій голос тремтить. Я більше не можу стримуватися. - Ти залишив мене заради Каті! Заради неї! А тепер приходиш сюди, щоб звинувачувати мене? Постійно стежиш за мною, їздиш сюди, ореш на мене. Все! Я вже не твоя дружина! 

Ігор робить ще крок до мене, в його очах лютість і власництво. Він кидає погляд на мене зверху вниз, його рука тремтить від гніву.

- Ти - моя, - каже він, важко дихаючи. - Завжди була моєю. І завжди будеш.

Ці слова зривають останню нитку мого терпіння.

- Твоя?! - кричу я, не в силах стриматися. - Ти втратив право говорити так після того, як зрадив мене! Ти пішов! Ти кинув мене! Ти думаєш, що я чекатиму, поки ти наситишся нею і повернешся? Думаєш, я - твоя річ?! Або я та, хто тільки і чекає що ти прийдеш? Того що було в під’їзді не повториться. 

Слова, які я довго тримала в собі, вириваються назовні. Я відчуваю, як моя злість накриває мене з головою. Я більше не боюся його. Я більше не боюся нічого.

- Ти сам усе зруйнував! - продовжую я. - Ти був моїм чоловіком, батьком моїх дітей! Ти був усім для мене. А тепер? Тепер ти - ніхто. Катя вагітна від тебе, і ти наважуєшся приходити сюди і звинувачувати мене в тому, що я знайшла когось?

Він мовчить на мить, і я бачу, як його злість посилюється. Його обличчя червоніє, а щелепи стискаються так, що чути скрегіт зубів. 

- Ти не розумієш, - нарешті вимовляє він, зробивши крок до мене впритул. - Ти думаєш, що Артем зможе замінити мене? Ти серйозно? Ти завжди була моєю, Інно. І завжди будеш. Я не дозволю тобі бути з іншим.

- Я більше не твоя! - кричу я йому в обличчя, відчуваючи, як сльози підступають до очей від гніву. - Я більше ніколи не буду твоєю!

І в цей момент я відчуваю, як його рука різко хапає мене за зап'ястя. Його пальці стискаються навколо моєї руки так сильно, що я мимоволі скрикую. Я намагаюся вирватися, але його хватка стає ще сильнішою.

- Ти не підеш від мене, - його голос стає майже пошепки, але в ньому чується погроза. Я відчуваю, як його дихання обпікає мою шкіру. У його очах блиск божевільних ревнощів, змішаних із власницьким бажанням.

Я вириваюся з його хватки, відступаючи на кілька кроків назад, але він слідує за мною, його рухи рвучкі, п'яні й водночас рішучі. Ми як два звірі в клітці, готові кинутися один на одного.

- Ти думаєш, що Артем врятує тебе? - його голос сповнений насмішки і презирства. - Він - ніщо порівняно зі мною. Він не знає тебе, як знаю я.

- Знає краще, ніж ти коли-небудь знав, - відповідаю я, розпалюючи ще більший вогонь у його очах.

Ігор здригається, ніби я завдала йому удару. Я бачу, як його губи скривляються в презирливій усмішці, як його погляд стає ще більш лютим. Він робить крок уперед, скорочуючи відстань між нами, і раптом схоплює мене за плечі.

- Ти ніколи не будеш із ним, - шипить він, притискаючи мене до себе. - Ти належиш мені.

Його слова - це суміш погрози і пристрасті. Я відчуваю, як його руки тиснуть мої плечі, немов він намагається утримати мене від падіння в прірву, хоча сам штовхнув мене туди. Його дихання обпікає моє обличчя, і я бачу в його очах усе, що він приховував - ревнощі, ненависть, бажання.

І раптом усе змінюється. Його губи різко притискаються до моїх, і я, застигнувши на мить, раптово відповідаю на поцілунок. Це не про кохання. Це не про прощення. Це про біль. Про ту ненависть, що розриває нас обох на частини, і в цей момент єдине, що ми можемо зробити, - це потонути в цій бурі.Його руки грубі, але я не пручаюся. Усередині мене вирує вогонь, який я не можу контролювати. Я відчуваю його тіло поруч, і кожен дотик - це як новий спалах болю і пристрасті одночасно.

Це момент, коли розум і логіка втрачають будь-який сенс. Усе, що залишилося, - це чиста, некерована пристрасть, у якій ми потопаємо.

Ми разом, але це не ті обійми, які колись скріплювали нас. Це грубі, болючі дотики, у яких більше злості, ніж любові. Я відчуваю, як мої нігті встромляються в його спину, і це не бажання зробити йому приємність. Це бажання поранити його, щоб він відчув той самий біль, що відчуваю я.

- Ти завжди була моєю, - знову шепоче він, його голос хрипкий, немов його душать власні слова.

Я мовчу. Я не хочу говорити йому, що це неправда, що я вже не його. У цей момент я просто хочу, щоб усе закінчилося. Щоб цей момент став кінцем усього. Ми перебуваємо на межі, і я знаю, що цей момент зруйнує все, що залишилося між нами.