Розділ 11

Я змушую себе вийти з дому. Кожен ранок - це бій, кожен крок - перемога над собою. Світ навколо мене руйнується, але я все одно йду вперед. Я повинна. Повинна заради дітей, заради того, щоб не втратити себе остаточно. Хоча що там залишилося від мене? Серце б'ється повільно, як заводний механізм, який давно зламаний, але ще не зупинився. Я йду торговим центром, відчуваючи, як навколо вирує життя, як люди посміхаються, сміються, як вони занурені у свої справи. Цей шум, цей вічний хаос здається мені чужим. Начебто я потрапила в інший вимір, де у всіх є сенс, крім мене. Донька біжить попереду, тремтить від радості, хапає з полиць речі, питає, чи може вона купити те чи це. Я бачу її щастя, її безтурботність. І розумію, що заради неї я маю продовжувати йти. Але всередині - порожнеча. Занадто велика, щоб із нею впоратися. Шум торгового центру тисне на мене, як водоспад. Я чую сміх, розмови, і всі ці звуки ранять мене. Здається, що чужі голоси стають голоснішими, кожен удар сміху - як плювок в обличчя. Як вони можуть сміятися? Як вони можуть бути щасливими, коли весь мій світ розсипався на порох? Я ловлю себе на думці, що не пам'ятаю, як ми сюди потрапили. Усе розмито, неясно. Моя свідомість затягнута туманом. Я машинально кладу в кошик якісь речі, не думаючи, навіщо вони мені. Усе безглуздо. Усе порожньо. Але я продовжую рухатися. Іду, бо треба. Роблю, тому що так прийнято. Тому що світ не зупиняється, навіть якщо твоє серце більше не б'ється, як раніше.

У цьому світі я - чужа, зайва, непотрібна. Я існую, але не живу. Я відчуваю, як донька тягне мене за руку, вона сміється, запитує щось. Її голос пронизує мене, як голка. Я чую її, але не можу відповісти. Вона чогось чекає від мене, але я не можу дати їй цього. Мій розум перебуває десь далеко. Начебто я дивлюся на все це через товсте скло, яке розділяє мене і реальність. Я намагаюся пробитися крізь нього, але не можу. Люди навколо йдуть своїми дорогами. Їхні проблеми здаються їм важливими, їхні розмови - наповненими сенсом. Але все це здається мені таким жалюгідним, таким нікчемним. Як вони можуть не помічати, що я тону? Що я руйнуюся на частини, просто тут, на їхніх очах?

Кожен їхній крок, кожен їхній сміх - як нагадування про те, що світ продовжує обертатися. А я - застрягла. Я в пастці свого власного відчаю. І немає виходу. Я дивлюся на вітрини магазинів, на яскраві вогні реклами, на ці речі, які мають приносити радість. Але для мене вони - просто непотрібні шматки пластику та скла. Нічого не має сенсу.

І тоді я бачу їх.

Я зупиняюся як укопана. Світ навколо мене застиг. Моя дочка щось говорить, але її слова зливаються в глухий шум. Усе, що я бачу, це вони. Вони йдуть разом. Вони сміються. Тримаються за руки. Це картина, яка не повинна існувати. Це як кошмар, від якого не можеш прокинутися. Я моргаю, сподіваючись, що це просто мара, просто помилка. Але це вони. Мій чоловік і подруга моєї дочки. Їхні обличчя осяяні щастям. Жар та любов, які колись були між мною та Ігорем, тепер належать іншій. Їхні очі блищать, вони сміються, вони разом. І це вбиває мене. Кожна секунда цієї картини немов лезо, що врізається в мою плоть. Біль розколює мене навпіл. Я більше не можу дихати. Катя сміється, її сміх дзвінкий, легкий. Вона тримає Ігоря за руку, її пальці переплітаються з його, як колись перепліталися мої. Як вони можуть? Як він може? А потім я бачу, як вони зупиняються. Він повертається до неї, його погляд - той самий, який я так добре знала. Він усміхається їй. Катя піднімає обличчя до нього. І він цілує її. Просто тут, серед людей, ніби весь світ - їхній. 

Цей поцілунок стає для мене останнім ударом. Усе, що я знала, усе, за що чіплялася, розсипається на порох. Усе, що я намагалася ігнорувати, усе, що намагалася приховати від самої себе, спливає назовні. 

Мене більше не існує.

Цей поцілунок руйнує все. Це не просто фізична близькість. Це - фінал. Кінець мого життя, яким я його знала. Я бачу, як їхні губи стикаються, і всередині мене все кричить. Це має бути моїм. Це я мала бути там, на її місці. Але мене більше немає. Мене замінили. Мене зрадили.

***

Я стою як кам'яна. Моє серце не б'ється. Я не можу поворухнутися. Весь світ навколо мене зупинився. Донька тягне мене за руку. Її голос тремтить від хвилювання:

- Мамо, що з тобою?

Я чую її, але не можу відповісти. Моя дочка стоїть поруч, вона щось запитує, вона тягне мене вперед, але я просто оболонка, порожня і млява.

Мої очі повні сліз, але я не можу їх відпустити. Я повинна бути сильною. Я маю бути матір'ю. Заради неї. Заради дочки, яка все ще вірить, що з її світом усе гаразд. Я не можу дозволити їй побачити мене в такому стані. Вона не повинна бачити, як я руйнуюся. Це не її війна. Вона не повинна страждати через мої помилки. І вона не повинна бачити ЇХ моя Ося. Я стискаю її руку. Занадто сильно. Вона скрикує від несподіванки. Я відпускаю і починаю рухатися. Автоматично. Ноги самі несуть мене вперед. Я не знаю, куди йду, не знаю, що роблю. Я просто йду. Я повинна піти. Піти від них. Піти від цього кошмару. Ми швидко йдемо торговим центром. Повз людей, повз вітрини, повз усе, що раніше здавалося важливим. Я більше не бачу ні облич, ні квітів, ні звуків. Усе зникло. Усе стало неважливим. Я чую тільки своє дихання. Воно важке, ніби я тону. Ми виходимо на вулицю. Повітря холодне, різке. Я втягую його в легені, намагаючись хоч якось заспокоїтися. Але всередині мене все горить. Горить і руйнується. 

Ми сідаємо на лавочку біля виходу. Я ледь стримую сльози. Вони стоять у мене в горлі, як клубок, що душить мене. Донька поруч зі мною щось говорить, її голос тихий, переляканий. Вона відчуває мій стан, але не розуміє його. Вона не знає, що її мати зараз на межі. Я стискаю руки в кулаки, щоб не розридатися. Я не можу дозволити собі цього. Але всередині мене вирує буря. Біль рве мене на частини, я більше не можу з ним справлятися. У голові починають крутитися думки. Темні, страшні думки. Може, простіше було б усе це закінчити? Може, простіше було б піти? У моєму житті більше немає сенсу. Усе, що я любила, усе, заради чого жила - зруйновано. Чоловік зрадив мене. Моя сім'я зруйнована.