Розділ 2

У суботу ввечері Катя вперше прийшла до нас у гості. Вона стояла біля дверей з великою сумкою, повною продуктів і домашнього печива, яке спекла сама. Її блискуче чорне волосся було розпущене по плечах, прямий чубчик ледь прикривав гарні брови, а карі очі світилися теплотою і дружелюбністю. Оленятко Бембі. Коли вона увійшла, будинок немов ожив ще більше.

Невисокого зросту, округла, соковита, мила. Очі трохи розкосі підняті до скронь, довге волосся до попереку. Симпатична. Явно захоплюється аніме, як Аня. 

- Здрастуйте, мене звати Катя, - сказала вона з милою посмішкою, простягаючи руку мені.

- Дуже приємно, Катю. Я Інна, а це мій чоловік Ігор. Ласкаво просимо в наш дім, - відповіла я, приймаючи її руку.

Дуже приємна дівчинка. Вона мені відразу сподобалася. Ось є люди, які викликають прихильність до себе з першого погляду. 

Катя тут же знайшла спільну мову з нашими молодшими. Дівчатка швидко оточили її, ставлячи купу запитань. Катя відповідала зі щирим інтересом і посмішкою. Вона легко втягнула їх у розмову. Ну не дарма вона і моя донька вчилися на хореографів і вивчали психологію та педагогіку. 

Я спостерігала за цією сценою з почуттям задоволення. Я помітила, як Катя допомагала дівчаткам нарізати овочі для салату і розповідала смішні історії. Аня й Ося були в захваті від нової подруги Валі. Я теж була в захваті. Усе-таки моя донька вміє вибирати друзів. 

- А де твої батьки, Катю? 

- Мама залишилася в селі в області, у нас там господарство, а батько поїхав на заробітки в Європу. А я ось вчуся. У нас університетів немає. 

- Молодець. А батьки допомагають? 

- Так, тато надсилає гроші. Ну і мамі допомагає, у селі особливо роботи немає. Тож мені теж доводиться підробляти. 

Я розуміла. Ми й самі дуже важко жили раніше. Ніхто не застрахований ні від в'язниці, ні від суми. Я і дівчат навчила, що про людину не судять за розмірами її гаманця. 

***

Уранці Валя підійшла до мене та Ігоря із серйозним виразом обличчя.

- Мамо, тату, у Каті виникла велика проблема. Її гуртожиток закривається на літо, і їй ніде жити. Вона не може повернутися додому, тому що в неї підробіток і практика. Можна, щоб Катя пожила в нас на час канікул? Ви все одно часто їздите на дачу. Ми обіцяємо допомагати по дому і підтримувати порядок, - попросила Валя, її голос тремтів від хвилювання.

Я та Ігор переглянулися, обдумуючи прохання доньки. Ми бачили, як важлива для Валі присутність Каті, а ще важливіше допомогти своїй подрузі, і відчували, що можемо довіряти цій дівчині. Так, я думала, що можу їй довіряти. 

- Ми обговоримо це, Валюшо, - відповіла я, намагаючись заспокоїти доньку. - Але я думаю проблем не виникне. 

***

Увечері, коли дівчатка вже лягли спати, ми з Ігорем сіли на кухні за чашкою чаю. 

- Як ти думаєш, нехай поживе? - запитала я, дивлячись на чоловіка. - Просто я колись була в схожій ситуації. Жила в школі-інтернаті закордоном і мені не було до кого їхати влітку на канікули, мене забирала подруга. 

Ігор зітхнув і похитав головою. 

- Я розумію, що це важливо для Валі. Катя дійсно здається хорошим дівчиськом, але це серйозне рішення. Три місяці з чужою людиною. 

Ну що нам уперше. Хто тільки з нами вже не жив. Завжди приймали в себе. Допомагали. Іноді нам це виходило боком. 

- Катя добре впливає на Валю. Вона стала більш відкритою і щасливою відтоді, як вони почали дружити. І потім, я думаю, що ми можемо впоратися. Я впевнена, що Катя допомагатиме нам по дому, як Валя й обіцяла.

Ігор задумливо подивився на мене і нарешті кивнув. 

- Добре, давай дамо їй шанс. Нехай поживе у нас. Але ми маємо встановити деякі правила, щоб усім було комфортно.

- Наприклад вона буде мити посуд? - засміялася я і чоловік теж посміхнувся. Ми з ним не любили цю справу, і діти теж. Посудомийну машину я не хотіла. Ну от був у мене пунктик, що вона так не відмиє або залишить мило. Мої особисті таргани. Хоча іноді мені все ж таки хотілося придбати її і забути про посуд. 

- Сьогодні вони поїдуть у клуб... а в мене на тебе плани. Поїхали покатаємося... А то в мене вже дах їде так я скучив. 

Хрипло прошепотів мені на вухо і серце прискорено забилося. Кажуть, після стількох років шлюбу між людьми вже не може бути пристрасті... вона згасає. Але між нами вона була. Можливо, не така дика, не така божевільна, як у юності, але тільки-но чоловік дивився на мене потемнілим поглядом, примруживши очі, в мене починало тягнути низ живота, бо я знала, що він може мені дати. З повним будинком дітей... не завжди можна залишитися наодинці, кричати і стогнати, дати волю своїй пристрасті. І Ігор відвозив мене, крав у рутини. То в готель, то в сауну, то на дачу. Це був наш час.