Розділ 24

– Тільки вона просила вас не брати, – видаю та спостерігаю за реакцією свекрухи.

- Кумедно, - очі радісно спалахують. – Тим більше, ми просто зобов'язані підтримати юний талант.

- Чого я ще не знаю? - зітхаю. – Знову таємниці?

- Валерію, марш у ванну, умийся. І щоб у своїй хаті я більше сопливої мокроти не бачила. Ти на кого схожа стала? Молодість цінувати треба, а не через козла, який зрадив, перетворювати себе раніше часу на старе опудало. Так, цей козел мій син, але жоден мужик у світі не вартий жіночих сліз, - слова б’ють мене по щоках.

Аура в неї задушлива, сильна. Тож і заперечити язик не повертається. І сльози висихають.

– Це не просто зрада. Я стою на уламках свого життя. Брехня куди не глянь.

- Навчися цінувати себе. На кого ти перетворилася? На прислугу у власній сім'ї? Думаєш, це цінується? - закидає голову та сміється. – Спочатку… можливо, а потім люди звикають і починають витирати ноги. Я по молодості на ті самі граблі настала. У Веню без пам'яті ідіотка закохалася, ходила йому слину підтирала хусткою. Думаєш, оцінив? – морщить ніс. - Ні, він вимагав більше і більше, вирішив, що може з мене мотузки вити. Підсумок – Веня був посланий у вільне плавання. Доплавався. Догрався. Закономірність. Заслужив.

- З Ромою інше… він дбав, допомагав, за всі роки й думки не виникло, що він здатний на таке.

- Не можна в чоловікові розчинятися. Ніколи. Життя дало урок, так вчись. Так, боляче. Смертельно – ні краплі. Подякуй за прозріння, змий бруд та йди далі, - показує пальцем на ванну кімнату. - Ти ще тут? Я що сказала?

Слухняно дотримуюсь її вказівок. Напевно, вперше за ці пекельні дні дивлюся на себе у дзеркало. Страшно. Я справді схожа на зомбі. Страждання залишили відбиток на обличчі. Волосся… тьмяне, страшне, як пакля.

Не можу я в такому вигляді поїхати до дочки, Лариса Едуардівна права. Звичайно, із зомбі на красуню мені не перетворитися. Але трохи привести себе до ладу необхідно.

Коли повертаюся до кімнати, почуваюся набагато легше. Таке відчуття, що вода змила частину бруду. Дихається легше.

Свекруха стоїть спиною до мене, говорить по телефону.

- Побачитися? Ммм ... - стукає підбором по підлозі. - А чому ні. Під'їжджай, адресу та час скину в повідомленні. До зустрічі, - вимикає виклик та повертається до мене. – От зовсім інша справа, Валерія.

З ким вона говорила? Адже явно не зі своїм нинішнім чоловіком, з яким, за розповідями Роми, живе душа в душу. Але запитати не наважуюсь. Вона мене все ще страшенно лякає.

– Тільки проблема у нас, я не знаю, з ким залишити Арішку. З собою її точно не варіант брати.

- Няня прийде. Людина перевірена. Подивиться, - байдуже знизує плечима.

Лариса Едуардівна ніколи і до Зорі особливої ніжності не виявляла. Навіть із народженням онуки не привітала. Потім, коли приїжджала, привозила подарунки, але на онучку одним оком подивилася. Коли Зоря трохи підросла, вона знову привозила величезну кількість подарунків та обмежувалася однією двома фразами у свої рідкісні приїзди до міста. В останні роки вони почали зрідка спілкуватися по телефону, Зоря замовляла, що їй подарувати на свята.

З Арішкою ситуація аналогічна. Лариса Едуардівна на неї навіть не дивиться, але при цьому накупила стільки всього, що на десять немовлят вистачить із головою.

- Я не залишу дочку з незнайомою людиною.

- Із професіоналом своєї справи.

- Все одно, ні, - схрещую руки. Тут мене не переконати. – Але я можу запропонувати варіант.

- Який? – усім своїм виглядом показує, що я її вже втомила.

– Світлана. Моя сестра по батькові. Я розповідала вам, як вони мені допомогли. Не знаю, чи вона зможе. Але тільки Світлані я можу довірити донечку.

- Валерію, навіщо тобі бідні родичі? Зблизишся з ними, і гроші як п'явки витягуватимуть, - зневажливо кривиться. – Тобі самій на ноги вставати треба, а не вішати на шию двох інвалідів і… – осікається, махає рукою.

- Світлана добра і чуйна людина. Вона єдина мені допомогла!

- Простота, самовідданість, і? Де її життя? Спущене у каналізацію, - схиляє голову набік. Дивиться на мене уважно. – Отак уже краще. Хоч відмилася, ще до салону заїдемо. Не можна показувати чоловікові, що ти розчавлена. І посміхайся, покажи, що ти недоступна, хай лікті кусає, кого втратив.

– Я не хочу нікого з них бачити.

- І що? Життя не питає, воно перевіряє на міцність. Тому будь готова завжди, - кладе руку на ручку дверей. – Якщо тобі так важливо, то нехай ця Світлана приїде. Я оплачую її послуги, - заявляє з байдужістю в голосі та виходить.

Одразу ж набираю Світлану. Тільки до неї маю довіру. А Ларисао Едуардівна, мені з нею некомфортно, вона ніби моє повітря краде, душить своєю аурою. Але у моїй ситуації вибір невеликий.

Сестра зраділа моєму дзвінку. Обіцяла відпроситися з роботи та приїхати.

До приїзду сестри не знаходжу собі місця. Одягаюся у вибраний свекрухою темно-синій брючний костюм. Дивлюся на себе в дзеркало, все одно кола під опухлими очима.

Нервую жахливо. Хочеться скасувати все. Тримаюся, не знаю з яких сил. Їх уже зовсім не лишилося.

Приїзд Світлани трохи заспокоює мене, дуже рада її бачити. Хоч сестра явно почувається не у своїй тарілці, горбиться, вся стискається під вивчаючим поглядом свекрухи.

– Ваші послуги будуть оплачені. Але якщо щось із моєю онучкою буде не так, - хитає головою. - І пам'ятайте, у хаті охорона. Без фокусів, – каже сталевим голосом.

- Мені не треба грошей. Я по-сімейному допомагаю. І я вже встигла полюбити Арішку, – м'яко посміхається.

- Повний маразм відмовлятися у вашій ситуації, - посміхається.

Світлана опускає голову, смикає край старого светра.

- Не звертай уваги. Дякую, Світлано, - обіймаю її.

Хоч сама готова від сорому згоріти, від слів свекрухи. Не можна так людину принижувати! Та хіба вона послухає? Ні. Лариса Едуардівна непробивна.