Розділ 17

Дивлюся на жовту стелю і перше бажання, заплющити очі і знову туди, в темряву. Тіло ватяне, сил немає, а потім тривога змушує підскочити на місці.

- Арішка! – вигукую з жахом.

- Все гаразд, Леро. Вони пішли. Я лікаря викликала, злякалася за тебе. Ледве твого чоловіка прогнала. Розігрував тут убитого горем страждальця. Кричав, як він переживає. Але сусіди, добрі люди, прогнали. Андрій за лікарем зганяв. Павлу надали допомогу. Тебе подивились. А я за Арішкою доглядаю. Не хвилюйся.

- Павло... сильно йому дісталося... через мене все... А Зоя Іванівна, їй взагалі нервувати не можна, - слова вилітають хаотично, кажу все, що спадає на думку. – Лікарка… пригадую, я з нею ще говорила… Але слабо так, як у тумані.

– Нерви у тебе не витримали, – Світлана витирає моє чоло вологим рушником. – Скільки потрясінь. Ще й забилася, коли падала. З Пашею нічого страшного, кілька подряпин. Він мужик у нас міцний, хоч і в колясці. Маму я вже заспокоїла. Сусіди тепер у курсі, і якщо треба, завжди допоможуть. А з поліцією розберуться, не вперше. У нас дільничний жук шкідливий, продажний, але і він не такий страшний.

Торкаюся своєї потилиці, у мене там дійсно шишка. Рома… психлікарня… це страшний сон… Так хочеться вірити. Але ні – це нова моя реальність.

- Він мене забере! Там цей лікар! - знову мене охоплює паніка.

- Лікар тобі шкоди не завдасть. Я надто довго працювала в пологових будинках, багато бачила, багатьом допомогла, багато хто послугу мені винен. А вже Захара заспокоїти, не так складно, - підморгує мені. - У нього рильце в такому бруді, що він по тонкому канатику ходить. Він ось-ось обірветься. І його курорт для бандитів, а за сумісництвом в'язниця для небажаних родичів незабаром прикриється. Він боїться цього. Тому більше до тебе не сунеться, - обережно прибирає пасма з мого обличчя.

- Добра ти, Світлано, - притискаюся до неї. - Тільки Рома не відчепиться ... - страшно від своїх слів стає.

- Упораємося, - заявляє впевнено. - Тобі до лікаря треба сходити. Аналізи вам з Арішкою здати. Я про все домовилася, до кращого фахівця тебе поведу. Ось про що треба думати! А тепер спати!

- Мало тобі проблем, ще зі мною няньчишся, - зітхаю. Цілую її в щоку, - Дякую! Якби не ти!

- Відпочивай! – м'яко посміхається.

 Залишок ночі проходить спокійно. Навіть вдається кілька годин поспати. Намагаюся заспокоїти себе, налаштуватися на боротьбу. А вона буде, і мені знадобляться сили. Слабкість – це недозволена розкіш зараз.

А вранці новий удар… У мене зникло молоко…

Не пробачу! Ніколи! Моє кохання впевнено перетворюється на ненависть. Саме це стало останньою краплею. За що?

Світлана намагається мене заспокоїти. Але в мене починається істерика. Наші з Аришкою особливі моменти! Годувати свою кровинушку! Він мене навіть цього позбавив! Одягаюся, ковтаючи сльози. Потрібно бігти до лікаря. Потрібно це виправити!

Благо у Світлани все домовлено. Вона відпрошується з роботи, щоби мене провести. Викликає таксі. Але ж у неї кожна копійка на рахунку. Соромно мені. Обіцяю собі, що обов'язково їм віддячу. Я встану на ноги, чого б мені це не коштувало!

У лікарні проводимо години дві. Лікарі дуже ввічливі та чуйні. З Арішкою все добре. А ось зі мною не так райдужно. Мені дали низку рекомендацій та подарували надію, що молоко ще може повернутися.

Виходимо із лікарні. Світлану кличе одна з медсестер. Ми з донечкою відходимо убік. Надворі потепліло, навіть сонце визирнуло. І мені так хочеться вірити, що це знак початку чогось нового.

На жаль… не з моїм щастям. Я не встигаю отямитися. Як до нас під'їжджає незнайома чорна машина, з неї вибігають два мужики, один хапає мене, другий забирає Арішку з коляски. Секунда і я вже опиняюся у салоні автомобіля. У мене впиваються колись улюблені, а тепер ненависні зелені очі.

- Кохана, вибач, що так. Але нам час миритися, - заявляє ніжним голосом.

Машина зривається з місця.