Розділ 19

Розділ 19

А вже наскільки спекотним виявився дотик. До запаморочення. Шкіру пекло в тому місці, де Рінат лагідно погладжував мене пальцями. Ведена емоціями, я рішуче потягнулася до губ чоловіка, як раптом...

— Мамо, ми ж візьмемо машинку в парк?

Відскочила від Князєва, ніби вжалена, і спішно віддихалася. Кивнула синові, хоча зовсім не зрозуміла, з чим погодилася. Голова зовсім не хотіла думати. І це я вже мовчала про хтиві думки...

— Ти теж із нами в парк, так? — запитав він у Ріната і той теж кивнув.

— Звичайно.

— Круто!

Поки Князєв ховав машинку в багажник джипа, я з бурчанням посадила Марка в автокрісло і пристебнула. Була спокуса покарати дурного боса і сісти поруч із сином на заднє сидіння, але...

Рінат читав мене, ніби відкриту книгу. Він галантно відчинив переді мною передні двері і навіть вигнув брову. Ніби точно знав, які в мене думки в голові. Жук!

Поки їхали, я із задоволенням слухала збуджене щебетання сина, але чомусь з'явилося раптом погане передчуття. Гризло мене зсередини, як черв'ячок соковите яблуко, і від цього стало не по собі. До здибленого волосся на тілі.

Адже все нормально, хіба ні? Я подивилася спочатку на Князєва: Рінат був задоволений, про що свідчила широченна усмішка. Потім повернулася до сина. Оглянула малюка критичним поглядом і не знайшла нічого, до чого можна було б причепитися. То звідки взялася тривога?

— Ась.

Смикнулася в паніці, коли Рінат доторкнувся долонею до моєї ноги.

Рінат відчутно стиснув моє тремтяче коліно й насупився. Я ж відмахнулася.

— Приїхали.

Він вигнув брову, а я з нерозумінням озирнулася. І, справді, ми стояли на парковці, а Марк уже встиг сам відстебнутися і вилізти з джипа.

Теплого суботнього дня людей у парку було багато, тому я без вагань відпустила сина погратися до інших діток. З надією, щоб він завів собі хоч якихось друзів. Рінату ж запропонувала пройтися алеєю. Князєв обійняв мене і повів парком, але при цьому не забував кидати тривожні погляди в бік Марка.

Я б, у будь-якому разі, не відійшла далеко, просто вже знала і розуміла, як тримати сина в полі видимості. Але й так, щоб не заважати його особистому простору.

Йти в тиші з Рінатом було затишно, але все ж я не втрималася від обурення:

— Ну і навіщо ти купив іграшку?

— Але ти тільки подивися, скільки в нього одразу з'явилося друзів.

Я б посперечалася з Князєвим, але заткнулася. Придушилася запереченнями, щойно побачила його захоплений, і водночас гордий погляд. Напевно Рінат вважав, що впорався з величезною проблемою. Допоміг дитині і знайшов із нею контакт.

У грудях потепліло від думки, що Рінат не побоявся труднощів і прийняв нас. Навіть, чорт забирай, відволікся заради нас із сином від роботи! Та хіба я могла мріяти про більше?

Тому широко посміхнулася Князєву і проворкувала:

— Дякую за це.

Рінат кивнув і, здається, гордині стало в погляді вдвічі більше. А обійми на талії стали відчутнішими настільки, що збилося дихання. Бажання затягнути Ріната в кущі спалахнуло сірником усередині, тож я стиснула долоню і боляче вколола себе кігтиками. Схаменися, Асю! Ви в парку і тобі потрібно стежити за сином!

Рінат раптом зупинився і став до мене обличчям, але при цьому не відпустив талію. Навпаки, притиснув мене тісніше до своїх грудей, позбавляючи твердої опори під ногами. Коліна стали ватяними тільки від одного ніжного погляду чоловіка!

— Ась... — Рінат зітхнув і договорив цілком серйозно: — то що, коли ви переїдете до мене? — Я не відповіла одразу, тож він продовжив: — Ну, серйозно, чого ти чекаєш? Які ще можуть бути побоювання? Адже ми вирішили бути разом, то чому...

— Злодійка!

Князєв замовк, адже його перебив жіночий крик. Ну і що вже за цирк посеред парку? Я обернулася з цікавістю, щоб подивитися на ненормальну й одразу пошкодувала. Моторошний жах охопив усе тіло за мить. Він неприємними колючками потягнувся по хребту, позбавляючи мене зрозумілих слів. Та дівчина, вона зовні змінилася, але все ж я впізнала її... І заціпеніла в жахливому переляку, але все ж знайшла в собі сили випалити:

— Це вона, — пропищала, спостерігаючи, як дівчина, все ще вигукуючи: "злодійка", біжить прямо до нас із Князєвим.

Рінат зрозумів, уточнив лише, коли відтісняв мене собі за спину:

— Біо мати Марка?

— Т-т-та-а-а-ак...

Я затряслася від жалюгідних емоцій, що стрясали тіло, і вчепилася тремтячими пальцями в сорочку Ріната, просто тому що не розуміла, як бути. Що робити? Куди бігти і де ховатися?

— Я зараз же відведу її геть, а ти візьмеш Марка і зачинишся з ним у авто, зрозуміла?

Кивнула, коли долоню протверезив холод від ключа джипа. Я начебто й розуміла, що мені робити, але голова пухла від панічних думок, що атакували її.

— А... а машинка? Як я і Марка, і її...

— Асю, ти зараз серйозно?! — гаркнув Рінат, перекрикуючи крики тієї ненормальної.

Що ближче вона підходила, то швидше мене затоплювало адреналіном, що отруював кров. Так. Потрібно йти і якомога швидше! Князєв, як і обіцяв, відтягнув дівицю подалі, а я відразу кинулася до Марка. Наплювала на його скиглення про машинку і небажання йти, просто схопила на руки і, сховавши личко у себе на грудях, побігла до джипа Ріната. Навіть не спромоглася посадити сина в автокрісло, посадила просто на сидіння, і сама сіла поруч. Відразу поставила авто на сигналку.

Продовжувала притискати сина міцно до себе, побоюючись, що його заберуть у мене будь-якої секунди. Ні! Не віддам нікому! Мій він і нічий більше! А та тварюка сама відмовилася від малюка, тож нехай котиться лісом!

Через деякий час емоції вщухли й одразу з'явилися запитання. Чому зараз? І як вона дізналася, що її дитину усиновили? Як знайшла нас? Адже це не законно — давати інформацію про усиновителів! То звідки?

Усе ж щось у цій історії було дивним, я ніяк не могла зрозуміти, що саме. Щось явно випускала з уваги. Спочатку Іваницький, який раптом зник з обрію, тепер ця... Проблеми наростали сніговою грудкою і страшно подумати, що ж станеться далі.