Розділ 16

Розділ 16

— Навіть через п'ять років, я досі не розумію, що трапилося, — я хоч на вигляд і говорила спокійно, байдуже, але всередині мене вирував дикий буревій, шматував нутрощі та ніби перекручував їх у м'ясорубці, — нібито все було добре, але в якийсь момент на тридцять сьомому тижні я відчула неприємні болі внизу живота. Починалося все з легких болів, я навіть зателефонувала своїй лікарці, але вона запевнила, що все гаразд. Що це тренувальні перейми. Але нічого не було в порядку! Вночі з пекельними болями я почала кровоточити і мене відвезли на швидкій у лікарню. А звідти, відразу на кесарів. А далі... Коли я прийшла до тями, санітарки і медсестри лише жалібно дивилися на мене, ніхто не хотів відповідати на запитання. А потім прийшов лікар і рівно заявив, що я народила мертву дівчинку. Сказав щось на кшталт, зупинився розвиток або якось так... Я не повірила. Репетувала як божевільна і вимагала повернути мені малятко. Навіть болю не відчувала, схопилася з ліжка, але змогла зробити лише кілька кроків.       

Я замовкла, бо сльози градом покотилися з очей, але Рінат не вимовив ні слова. Та й не бачила я більше його виразу обличчя. Сльози товстим шаром застилали очі, ховаючи мене від світу, як за ширмою. Знову боляче, до такої міри, що хотілося кричати й бити кулаками по підлозі.

Почула раптом важке зітхання Князєва, після чого зрозуміла, що диван поруч зі мною прогнувся. Нічого не кажучи, Рінат притиснув мою голову до своїх грудей і дозволив виплакатися. Довго чекав, поки я, нарешті, заспокоюся. І тільки коли на зміну моїм сльозам прийшла гикавка, він заговорив:

— Ти бачила мертву дитину? Упевнена, що малюк був твоїм?

— Так, — простонала і пояснила: — мені віддали янголятко, і мати наполягла, щоб я зробила тест ДНК. Усе підтвердилося. Правду кажучи, я збиралася судитися з ними всіма, особливо зі своїм лікарем, яка не взяла до уваги мої скарги. Я не знаю, чи змінилося би щось, якби одразу звернулася в лікарню, а не до неї за порадою.

Мені довелося замовкнути і відсторонитися від Ріната. Хоч би як добре і спокійно було поруч із ним, не можна звикати! Не ясно, які я в ньому розбуджу почуття цим зізнанням. Можливо, врешті-решт ми станемо найлютішими ворогами.

— Що в підсумку, ти програла суд? — нетерпляче поквапив він, а я заперечно хитнула головою.

— Рінате, я була розбита і вбита водночас горем. Не бачила сенсу жити, нічого не хотіла: ні їсти, ні пити... До того моменту, поки до моєї одиночної палати не прийшла та сама горе-лікарка. Довго вибачалася, навіть плакала, але я не бажала її слухати. Навіщо мені її вибачення, якщо дитину не повернути ними? Я їй одразу сказала, що буду судитися і так просто не дам спуску. Ось тоді вона присіла поруч зі мною і запропонувала дещо. Авантюра, знаю, але для матері, яка щойно втратила свою крихітку, слова лікарки здалися порятунком. Разом зі мною того ж дня народжувала ще одна дівчинка, але вона ще до пологів написала відмову від дитини і втекла наступного ж дня. Загалом, спочатку лікар запропонувала зробити все так, ніби це я народила здорового хлопчика, а та дівчинка — мертву дитину. Але моя мати не погодилася, а я... взагалі тоді адекватно не могла думати. У підсумку усиновленням зайнялася моя мама, знайшла Іваницького, нас розписали заднім числом, і вона потім уже давала хабарі в органах, щоб швидше оформити малюка на мене. Андрій теж зажадав гроші, він подумав, що ми незаконно оформили Марка, тому хотів компенсації за мовчання. Мама і йому заплатила, а через півроку нас із ним без проблем розвели. Він не ліз у наше життя весь цей час, але постійно при зустрічі нагадував мені про мій, нібито, брудний секретик. Ну, воно й зрозуміло, адже в місті всі думали, ніби я народила Марка, а не всиновила. Ось така історія.

Я зітхнула, бачачи на обличчі Князєва замішання. І нічого не могла зрозуміти зі збентеженого погляду. Здається, чоловік усе ще не міг усвідомити чи повірити в мою розповідь.

— Тобто ти... — він замовк і спритно протер обличчя руками, різко струснув головою, ніби не міг зібратися з думками, — замінила одну дитину іншою?

Не зрозумівши, чи був це докір, стала кусатися у відповідь:

— Замінила?! Я страждала всі ці роки за своїм малятком! Та й досі мені пекельно боляче в грудях, коли святкую день народження Марка! Я посміхалася йому, а в душі вила від втрати янголятка.

Але водночас я подарувала цій дитині сім'ю і більшу частину своєї любові. А він допоміг мені впоратися з депресією і відчаєм! Тільки заради нього я не збожеволіла за ці п'ять років. Тому що Марк став моїм сенсом життя.

— Чорт! — проревів Князєв і сплеснув руками. — Та я не так висловився, чого ти злишся? Я, у сенсі... ти усиновила його.

— Ну, так... — не розуміла, куди хилить Рінат.

— Добре, — він видихнув, але ясніше не стало. — Це багато що пояснює.

Довгий час між нами висіла незручна тиша. Але все ж, я змогла побачити непролите скупчення сліз у Ріната на очах. Правда, від якої я намагалася вберегти чоловіка, тепер розкрита. Що буде далі — поняття не мала.

Князєв не наважувався заговорити, то кидав на мене довгі погляди, то ховав очі за долонями і тер їх, наче від втоми. Весь цей час я покірно чекала винесення вироку. Але в підсумку отримала зовсім не те, чого очікувала:

— Чому ти пішла? — Князєв із примруженням втупився на мене, показуючи, що не втечу від відповіді.

Запитання застало зненацька. І я, однозначно, не була до нього готова. Як і розуміла, до чого хилить Князєв. До мого звинувачення. Я мала насамперед, як дізналася про вагітність, з'ясувати ім'я того портьє і спробувати знайти його. Але, натомість, я лише дізналася, що він звільнився і покинув місто. Усе. Я вперто промовчала, а він не витримав:

— Скажи мені, Асю. Чому?

Який тепер сенс відмовчуватися або викручуватися? Хоч би як прозвучало нерозумно, потрібно зізнатися і, нарешті, поставити жирну крапку: