.

Давно се діялось, ще за часів славної козацької доби. Уся тодішня Україна горіла в кров'яному вогні ненажерливих бусурманів. А ті, спалять одне село, неділь зо дві погуляють на мученицьких черепах, й гайда до іншого села. Їхні напади стали повсякденністю і мало хто вже звертав на них увагу. Та все ж залишилися люди, яким було не байдуже до такого знахабнілого безсоромного панування на їхній рідній землі, що вже почервоніла від людської крові.
 До таких людей відносив себе і старий Пилип Роздора, відставний козак, що славно повоював ще біля Тавані. Відвоювавши своє і отримавши від царя «нагороду» (краптик землі) Роздора зібрав свої нужденні пожитки, розпрощався з братчиками та покинув Січ. Хоч клаптик землі і був нікчемний, та на невеличкий хутір вискочило. Хутір допомогли відбудувати братчики козаки. Ось так і настало для Пилипа Роздори «мирне життя». Та всі знали, що старий Пилип переховував на своєму хуторі і козаків, і наймитів, і безземельних селян, котрі не хотіли йти в найми. Тому  у козака Роздори завжди було людно, гамірно і, на перший погляд, навіть безтурботно. Та це лиш на перший погляд, хто часто там бував, знав, що на хуторі постійно щось трапляється, до того ж неприємне.
Було літо, коли біля хутора з'явився цей молодий козак — Грицько Чорний. Зустрів його Федір Ус, побратим Пилипа, що ще був на Січі, а зараз відпочивав і підліковував рани після останнього походу. Молодий козак дуже чемно привітався і попросив прихистку у батька козака. Федір Ус лиш відмовив:
— Я цьому хутору не господар, я сам тут лише у гостях. Та скажу, що господар тут гостинний, і кожному козакові буде радий. То ж проходь, як ти козак не тільки за одягом, а й нутром.
—  Я козак з пелюшок, мій батько служив біля самого Богдана Хмельницького. А за вашу гостинність, я щедро віддячу,— промовив Грицько роздивляючись навкруги,—  У вас тут хороше.
 час був не ранній, десь пополудні. Ось-ось мав повернутися Роздора із ватагою козаків з полювання. Тому на хуторі майже ні кого не було, лиш декілька селян та молодиць на чолі з проворною господинею, дружиною Пилипа, Ганною. Молодиці поралися біля обіду: хтось готував їжу,хтось уже заставляв довжелезний дерев'яний стіл що стояв на подвір'ї.
Федір Ус запросив молодика під великий кремезний дуб, що кидав тінь на пів подвір'я. Саме тут їх знайшов Пилип Роздора, коли повернувся з полювання:
 — Та ось де ти? А хто цей молодик, — посміхнено запитав він, закручуючи пальцями вуса. — Козак з Лівобережжя, син писаря нашого великого Хмельницького. Йому зараз скрутно, і він просить захистку, — відмовив Федір.
—  Мій дім, дім козачий, і тому його двері завжди відкриті для справжніх козаків. Ну годі про це, ходімо обідати, а то я знову отримаю прочуханки од моєї Ганни.
Обід чудовий і справді козацький. Риба, дичина та куліш лежать у великих мисках посеред столу. А весь інший простір займають глечики, кухлі та кварти з медом та горілкою. Та ось зібралися усі навкруг столу, схилили голови та почали молитися за себе, за рідних, за козаків, що у поході, за Батьківщину. Сіли, Пилип, як господар, першим взяв чарку горілки, його прикладу послідували інші, загомоніла розмова, що переривалася лише для того, щоб покласти щось до рота.
 Останок дня провели, кожен зі своїми справами: деякі козаки поїхали за новинами до Великої могили, інші займалися зброєю та навчали цього ремесла молодших. 
Та ось хутір охопила ніч. Тепла, літня ніч. Ті, що помолодше, полягали просто неба; старі і хворі — у просторій хаті Пилипа.  Молодий козак Грицько Чорний, що дуже виділявся своїм одягом, ліг неподалік воріт під дубом. Через декілька годин усе стихло, навіть не було чути нічних птахів. Усі у хаті і на подвір'ї поснули, крім Грицька. Він устав, зібрав усе, що приніс з собою, тихесенько прошмигнув до воріт і відчинив їх. Потім зібрав до своєї торбикни деякі цінності з головної хати та попростував до лісу, що був неподалік.
 І знову все затихло, але тепер ця тиша була важкою, грізною і несла неминучу смерть. Неприродна тиша охопила хутір, нібито відділила його від усього світу.
Раптово почалася облава бусурманів, на найненависніший їм хутір, хутір Пилипа Роздори. Бусурмани підійшли тихо, непомітно — прочинили ворота та почали рубати сплячих козаків. З усіх сторін полилась кров, що навіть темною ніччю окрававлювала землю і змінювала її колір.
На ранок весь хутір палав від крові, нікого не лишилося в живих.
 Отака-то дяка «справжнього» козака.
 Отаке-то діялося на нашій землі.
2.03.2000