-Ярослав? - Спитала стривожено та не вірячи.
-Для вас Ярослав Михайлович, Віоло Борисівна, - без емоцій відповів.
-А? - Спершу не зрозуміла, що саме сказав він, літаючи глибоко в думках, та отямившись, спохватилася відповісти: - Так, Ярославе Михайловичу. Ми з вами не знайомі й буде правильно, якщо я звертатимуся офіційно, - додала й одразу усвідомила дивакуватість останніх слів, споглядаючи здивоване обличчя чоловіка. Проте, ці слова скоріше були призначені собі, аніж йому.
-Все ж ви дивна, однак ваше резюме вказує на хорошу компетентність у сфері іноземних мов. Давно вивчаєте? Тут вказано, що ви володієте п’ятьма мовами. Це не може не вражати, - діловито та з усією серйозністю проговорив Ярослав, поглядаючи то в резюме, то на неї.
-Англійську я вивчала ще в школі. Французької мене навчила мама, а поглиблено занурилася у мови, вступивши до університету лінгвістики. Маю невеликий досвід у роботі з іноземними партнерами однієї із фірм Києва.
Він задумливо деякий час дивився на неї, а потім відповів:
-Так, це вказано у вашому резюме.Що ж, вас прийнято. Зі завтра можете братися до роботи, а сьогодні, якщо бажаєте, оглянути кабінет, що суміжний з моїм. Все ж ви, як тепер наш новий асистент, будете мені необхідні досить часто.
Віола від спонтанного рішення здивувалася. Брови поповзли одразу доверху, очі набули подиву. Гадала, що для такого рішення потрібно буде зачекати кілька днів.
-Так одразу? Я думала ви розглянете більше кандидатів на цю посаду. Впевнена, є не менш компетентні за мене, - сказала заметушившись.
-Тобто ви зараз пропонуєте відхилити заявку “прийнято” та ретельніше придивитися до інших кандидатів? - Спитав не менш здивовано Ярослав. Тепер його сурове обличчя розгладилося і це применшило йому віку.
Жінка не знайшла, що на це відповісти. Вона забарилася, думаючи над відповіддю, однак це запримітив чоловік і не довго думаючи, відповів:
-Що ж, більше впевненості у своїх силах, Віоло Борисівно. Ця робота потребує цієї якості не менше, ніж інші. Дозвольте, я проведу вас до кабінету.
-Так, звичайно, - і попрямувала за начальником.
Новий кабінет Віоли, був у рази меншим за Ярославів, однак затишності тут було в третину більше. Жінка завжди любила маленькі приємні кімнатки в поєднанні з мінімалізмом. В той час, як кабінет чоловіка був повен вишуканості та діловитості. Не менш красивий, але не для неї.
Думаючи про це, Віола усміхнулася, оскільки склалося враження, наче не кабінет оцінює, а квартиру в якій проведе більшу частину життя.
-Що ж так повеселило вас, не розповісте? Кабінет не справдив очікування? - Вперше з легкою посмішкою на губах, спитав він.
-Ви жартуєте? Він неперевершений, - її кути губ піднялися ще більше угору.
-Не може не радувати. Тоді освоюйтеся тут, а я піду. Завтра о восьмій очікую вас на робочому місці, - сказав діловито та покинув приміщення.
Як тільки його фігура зникла за дверима кабінету, вона змогла з легкістю видихнути. Ніяк не вдавалося розслабитися в його присутності та вгамувати емоції. Вдавала, наче вперше зустріла його, проте не могла помилитися, що це саме той Ярослав, якого кохала сім років тому. Спогади нахлинули зі шаленою швидкістю, сльози грозилися зірватися бистрою рікою, але не можна. Тут ні, лише у закутках власної квартири зможе дозволити собі таке блаженство.
Невже, він не пам’ятає її, чи лишень вдає? Чому живий? Як тільки така думка спала на думку, Віола одразу затрясла нею. Ні, вона щаслива такому. Здавалося, неможливе повернення, проте ніяк не вкладалося, яким чином. Хіба в той день її жорстоко обманули? Одне точно викликає підозру - їй не дали глянути на нього перед похованням. Поступово, все складається в логічний ланцюжок. Але, як діяти зараз? Як кожного дивитися на нього, коли в його очах ані каплі тепла до неї, немов нічого й не було. Вона змушена з'ясувати, що трапилося.
Злість, розгубленість, страх, любов - бурлять з новою силою, однак потрібно взяти себе в руки, бо Віола не намірена залишити все як є, не вияснивши обставин, які призвели до такої спонтанної та нереальної зустрічі. Чому Ярослав вдає, що не знає її - не виключення.
*********
Повернувшись додому вона роззулася, скинула верхній одяг і попрямувала випити гарячого ароматного чаю, аби зігрітися, оскільки осінній дощовий день був сьогодні досить прохолодним. Проте, по дорозі на кухню її плечі перехопили сильні руки, після чого скрутили позаду. Вона голосно скрикнула та хотіла покликати на допомогу, надіючись, що почують сусіди, але губи накрила велика долоня.
-Ось ми зустрілися, Віоло, - почувся суровий старечий голос, повен єхидності.
-Ви хто? - Спитала, як тільки отримала можливість це зробити. Стало зрозумілим, що кричати немає сенсу.
-Той, хто триматиме тебе якомога далі від свого сина, - злість заграла між словами старика.
Дорогі читачі, я повернулася та готова радувати вас новими частинами. Змушена була на деякий час припинити написання. Дякую, тим, хто дочекався!