Втрата

-Друже, може не потрібно це тобі.Ти ж знаєш, що Вадим нечесно грає.Хто знає, що він на цей раз задумав, - казав друг Яра, постукуючи по плечі.

-Я теж не промах, тому не хвилюйся.Я розмажу цього покидька, - сміливо відповів Яр.

-Тоді будь обережним.Перемоги тобі!

-Дякую, брате, - та потиснули одне одному руки.

Після чого пролунав “Старт”.

Кілька років назад.

-Де моя дочка?Скажіть де моя дочка! - Кричала матір Віоли.

-Пані, заспокойтесь.Ваша дочка в реанімації й ваші крики тут геть не допоможуть.Краще моліться, щоб все було гаразд, - намагалася вгамувати медсестра Ларису Михайлівну.

В цей день Віола потрапила в автомобільну аварію.

Тринадцятирічна вона, поверталася зі заняття англійською.Година близилася до сьомої, однак небо вкрилося зірками, адже це була середина зими.Вона спокійно переходила дорогу, як раптово з повороту з’явилася машина, що прямувала на великій швидкості.Далі гучний стук і темрява.Це все, що запам’ятала Віола.Цього було достатньо, аби страх засобів переміщення, вкорінився в середині неї.

-Доцю, моя маленька.Як же так? - Плакала жінка в палаті, над дочкою, що спала.

-Все добре, вона поправиться, однак з пам’яттю можуть виникнути проблеми.Все ж голова потерпіла не менше, - спрогнозував лікар.

-Вона геть нічого не пам’ятатиме?

-Та чому?Пам’ятатиме, проте деякі життєві моменти можуть на деякий період забутися, - заспокоїв чоловік.

-Вона ж повернеться з часом? - Спитала Лариса за пам’ять доньки.

-Звичайно, ви за це не хвилюйтеся, - погладив середніх літ чоловік її по плечі та якось дивно подивився на жінку, проте отямившись, швидко покинув палату.Лариса ще довго гадала, чи не зустрічала його в минулому.

Віола ж, на щастя, стрімко одужувала та пам’ять швидко поверталася в стрій, так би мовити, але фобія осіла, як тільки дівчина згадала жахливий день.Їй ще довго доводилося звикати та спокійно реагувати на транспорт дорожнього руху, без захисних реакцій.Хороша знайома психолог допомогла пропрацювати психологічні страхи, вмінням справлятися з ними, та складно геть забути їх.Хіба, що стерти пам’ять.

Сьогоднішні дні.

-Яра більше немає, Віол, - сказав один з друзів Ярослава.

-Як немає?Не жартуй так, прошу, - не вірячи відповіла.

-Його на перегонах підбив Вадим.Сама розумієш, там немає суттєвих правил, для азарту, - а вона вже й не чула нічого, все решту не мало значення більше.

-Як?Чому ви мені не сказали одразу?!- Закричала слізно.

-Ми не хотіли тебе турбувати і Яр передсмертно це попросив.Ти б і так нічим не допомогла, Віол, - намагався заспокоїти її, та вона на це зараз не ладна.

-Може я сама можу вирішувати, що для мене краще?Я ж могла хоч востаннє глянути на нього!

-Не змогла б.Його одразу відправили в реанімацію.

Він почув у відповідь плач, що більше походив на скиглення собаки, яка у відчаї.

-Віол, послухай мене уважно, що я скажу, а точніше передам останні слова Ярослава, коли він марив.

“Моя дівчинка.Моє ясне сонце.Не думав, що вмію так кохати, Віол.Ти скоїла щось неймовірне зі мною.Ти завжди в моєму серці, чуєш?Назавжди, де б я не був.І ще, остерігайся, Вадима!У нього є плани на тебе.” - Ще не раз ці слова лунали у підсвідомості дівчини.Гуркотіли, скреготіли, змушували слізно зносити їх.